@музыка: Reamonn - Supergirl

@настроение: не все втрачено

@темы: Випадки, Позитив

Ні, я, звичайно, все розумію.
Розумію що я жінка, і це не зобов’язує мене бути надто розумною. І що моя гуманітарна освіта не передбачає будь-яких математичних вмінь та особливої логіки – теж розумію. І навіть те, що я не унікальна - таких тисячі - не є секретом.
То звідки ж тоді ця невідповідність очікувань можливостям? Чому я так засмучуюсь від невміння настроїти собі NOD32? А бажання поставити Linux – звідки? І як брюнетці жити далі - з таким глибоким відчуттям себе блондинкою?
Все що мені залишається – робити круглі очі і тамувати подих, від поєднання слів: жінка-програміст, жінка-інженер, жінка-технік...
Ну і стримувати в собі бажання пофарбувати волосся в білий колір

@настроение: фрустрація

@темы: Думки вголос

@настроение: захоплення

@темы: Фільми

Зробила дивне спостереження: бажання написати в щоденник з’являється найчастіше або в маршрутці, або в черзі до лікаря
«Мене відвідало натхнення... в маршрутці», - непоетично якось Але що зробиш – вроджений потяг до щирості.
От і сьогодні, в черзі побачила дівчину. Абсолютно звичайна, красунею не назвеш. Але вона розмовляла з жінкою (матір’ю?) і в неї була посмішка людини, яка ніколи не дратується через дрібниці, яка вміє бути поблажливою до слабкостей інших. Ну, звичайно це мої «фантазії на тему»... Але інколи, дивлячись на людину, з’являється якась асоціація, спогад, строчка з пісні, слово... Побачивши цю дівчину в мене знову з’явилось бажання таки дізнатися, як перекладається на українську «обаяние», тому що он-лайн перекладачу, яким я користуюсь і який каже що то – чарівливість, я чомусь не довіряю.
І мені просто до пупирчастих мурашок цікаво, що бачать люди, які стикаються зі мною один раз в житті – випадкові перехожі, попутники в автобусах, з якими я проводжу кілька годин так і не познайомившись; сусіди, з якими вітаюсь і не більше; таксисти і продавці, чиїми послугами користуюсь?
Хто я?

@темы: Особисте, Спостереження

Алла Олександрівна, сплативши всі кредити, не знала куди подіти зарплату, тепер вона лікує зуби і питання призначення наступного кредиту її більше не хвилює. У схожий спосіб була вирішена і моя проблема – як би урізноманітніти свої вихідні – обидва останніх провела в стоматологічній кліниці. Тепер посміхаюсь, пригадавши як вчора, коли сиділа в черзі до лікаря, уявляла якою щасливою буду вже за годину, коли з зубом буде все гаразд на наступні (з моїм щастям) принаймні півроку. Як виявилось, це був лише перший з багатьох днів лікування.
Якби в мене був чарівний пульт – я б обов’язково ним скористалась щоб пропустити неприємну процедуру ковиряння в моїх яснах, але, як виявилось – багато би втратила таким чином. Сидіти в черзі до хірурга-стоматолога – те ще задоволення. Познайомилась з дівчиною, яка сиділа поруч і була переді мною в черзі. Був правда ще хлопець, з яким ми їхали в одній маршрутці і який перед кабінетом випередив мене всього лише на півколеса, але перший – то перший. Так от, за десять хвилин я дізналась купу корисної інформації від своєї нової знайомої, примудрившись задати всього лише одне запитання – як звати нашу лікаря ))) А саме:
- вона заміжня;
- у її чоловіка дуже міцні зуби, та стоматологів він боїться все одно, оскільки раз лікувався невдало – було боляче (щось мені здається, що чим здоровіші зуби, тим болючише їх лікувати – може вони чинять супротив?);
- що вона дуже хвилюється (коли вчергове з цього приводу вона побігла до туалету, то попросила мене подивитись за її одягом і сумочкою – мене завжди розчулює ця ненормальна довіра, яка виникає між людьми перед кабінетом лікаря )))) Може спільне нещастя робить добрішими?)
- що народити легше, ніж лікувати зуби (Я думаю. Принаймні після пологів щось додається, а після стоматолога як не крути – віднімаєтся);
- що їй видалили обидва верхніх зуба мудрості, тепер на черзі нижній;
- що зуби виривають недовго – в середньому 15 хвилин.
Ну і багато ще іншого. Я чомусь розвеселилась, дивлячись на трагічні обличчя товаришів по нещастю.сміємося разом Єдина пожартувала з хлопцем, який намагався пролізти на екзекуцію без черги – за що і поплатився зневагою інших бідолашних. Коли вийшов молодий чоловік, якому щойно видалили зуб – моя радість досягла свого епогею. Я не знаю як виглядає людина, якій щойно без анестезії ампутували кінцівку, але чомусь одразу згадала саме про це, побачивши його. Він був блідий, з трагічно-урочистим обличчям і весь його вигляд був з одного боку відстороненим (я єдиний з вас хто вже пережив це), з іншого – неймовірно гордим (Алиса, они меня пытали! Но я ничего им не сказал, Алиса!). Я не втрималась і прокоментувала це для своєї нової знайомої, навіть не знаю чого мені хотілося більше – розвеселити її чи змусити припинити знервовано махати ногою.
Лікар мені сподобалась значно більше, ніж вчора. Така мила активна жінка пенсійного віку, яка дуже бадьоро і з вогником видирає зуби співгромадян протягом своєї зміни. Вона виявилась з почуттям гумору, терпляче відповідала на всі мої питання (чи можна обійтись без хірургії, а лише таблеточками-мазьками, що було б, якби я не звернулась зараз до лікаря, чи боляче буде від уколу). Найбільше мені сподобалась її чесна відповідь про болючий укол – коли хоч хтось, принаймні в чомусь тебе не обманює – щось в цьому є Вона навіть терпляче дочекалась поки я цілих 5 секунд умовляла себе розкрити для укола рота, а потім радісно повідомила, що все найстрашніше я на сьогодні пережила =)) І це було майже правдою.
Після процедури, найстрашнішою складовою якої був хруст інструментів о коріння зубів, з’ясувалося що говорити я можу, але як людина, яка щойно прийшла до тями після обширного інсульту. І чомусь саме цей момент видався моїй лікарці найбільш вдалим, для того, щоб розпитати про мої анкетні дані
Ще я пообіцяла Маріші купити лактобактерії для Максимки. Спочатку думка про тимчасові мовні обмеження мало не змусила написати Маріші смс-ку про те що лактобактерії будуть наступного разу, але потім я вирішила бути знахідливою і згадала що в крайньому випадку завжди можна скористатись ручкою і листочком для викладення своїх вимог.
Продавщиця лактобактерій спочатку вирішила не звертати увагу на покупця-інваліда (ну знаєте, як воно буває, коли не знаєш як себе поводити з інвалідом і надаєш перевагу ігноруванню проблеми але потім, схоже, помітила тимчасовий характер моїх мовленевих ускладнень і навіть співчутливо запитала, чи не вирвали мені зуба.
В маршрутці їхати теж було весело – інколи на моїй зупинці крім мене ніхто не виходить. Тільки однієї думки про те, як я буду з ентузіазмом мичати - намагаючись повідомити водієві про своє бажання вийти - мені вистачило, щоб вирішити цього не робити, а просто прогулятись від наступної зупинки, на якій будуть бажаючі вийти. Гра в паралітика захоплює, але і втомлює
Вдома з’ясувалось, що коли витягти з рота неймовірну кількість вати, яку туди запхала турботлива хірург – розмовляти стає набагато легше
А ще їла манну кашу (мммм, смакота) – інвалідам потрібна м’яка їжа А вечерятиму улюбленим блюдом – кефіром з вишневим варенням – теж не найтвердіша їжа.
Отже, як підсумок – яка радість що я не маю пульта, за яким можна було б боягузливо ховатися від життя. А життя все-таки неймовірно гарна штука

@настроение: радість інваліда

@темы: Наблюдения, События

Чи має щось спільне з об"єктивністю така загадкова ефімерна субстанція як відчуття (або передчуття) весни? І що воно таке? Раніше я була переконана, що це відчуття базується на запаху. А ще пишалася тим що в мене воно з"являється раніше ніж у інших. "А раптом це всього лише глюк", - сьогодні ця думка охолола мою гордість з приводу власної над-інтуїції. Але якщо і глюк, то колективний. Вчора Алла Олександрівна прийшла на роботу і повідомила що відчула весну. Вперше це зробив хтось ще до того, як я особисто констатувала цей факт. Чи то я зранку надто поспішала на роботу, чи втрачаю кваліфікацію, але весну я з подивом таки відчула лише ввечері. І сьогодні також, і знову - ввечері. І мабуть це все-таки не запах, оскільки до перших квітів, бруньок та іншої весняної пахучої беліберди ще чекати і чекати. Попереду і морози, і березневий сніг і безліч всього, чого краще б вже не було але на що необхідно настроїтись, щоб не зустрітись з черговим розчаруванням в житті
Отже цей рік вже відомий таким надзвичайно раннім початком весняного глюку. Вітаю себе і тих для кого це також подія

@настроение: весняний

@темы: Наблюдения, События

@музыка: Сплин SOS

@настроение: хочу більшого

@темы: Позитив

Cьогодні не поспішала і вирішила розширити кругозір – проїхалась в тролейбусі. Розповім про свої яскраві враження (все-таки не кожен і не часто собі дозволяє таку розвагу).
В тролейбусах знову потрібно компостувати квиточок – як в часи мого дитинства.
Як остаточно з"ясувалось, я все-таки до паніки боюся активних божих кульбабок Спочатку я сіла на вільне місце, але потім жахнулася думки, що якась бабулечка може над моєю головою почати «роздуми вголос» про «особливості сучасної молоді», тому почала зорким оком виглядати відповідну бабулечку, якій можна буде поступитися місцем. Всі божі кульбабки, ніби змовившись, одразу повертали праворуч від входу, поглиблюючи мій невроз, оскільки я мала місце як раз біля дверей ліворуч. До того ж біля мене весь час стояли стіною чоловіки (непідходящого для поступання місцем віку), які не давали кульбабкам можливості опинитись в поле моєї дії. Коли ж, нарешті, вже біля «Зоряного» повз мене опинився підходящий об’єкт і я підхопилась щоб виконати нарешті свій задум, кульбабці вдалося-таки мене здивувати – вона почала відмовлятися і умовляти мене сидіти. Але я була невблаганна і рішуче усадила бабульку на своє місце.
Після того я зробила ще одне спостереження – їхати в тролейбусі можна тільки сидячи. Бабулечки і дідулечки в нашій країні звикли що ніхто нічого не дає – все потрібно виривати руками і вигризати зубами. Це дуже відчуваєш в громадському транспорті, над яким вони вже давно взяли повний контроль і відчувають себе на своїй території (схоже більше таких місць в Україні не існує ). Дві зупинки, які залишилось, мене безжально пхали, штовхали і затискали - ніби в якості помсти за свою старість і непотрібність наступним поколінням...
Проте зекономила цілих 30 копійок.
В тролейбусах якась підвищена концентрація негативу - безнадьоги, песимізму, бідності.
Мої батьки не повинні їздити в тролейбусах.

@темы: Наблюдения

Коли людина говорить що любить подорожувати, чи танцювати, дивитися КВК, стрибати з парашютом – це всім зрозуміло, хоч і не кожна людина може розділити велике захоплення іншої. Але крім того у кожної людини є свої маленькі радощі, які абсолютно незрозумілі для інших, але від цього приносять не менше задоволення.
Сьогодні я згадала свою чергову маленьку радість. І що б ви думали це може бути? Видаляти текстові повідомлення з мобільного телефону!
Це буває не часто – раз на пів-року, коли скринька вхідних повідомлень остаточно переповнюється. Звичайно можна було б видалити всю папку цілком, але я знайшла виправдання своїй маленькій слабкості – адже серед пари сотень повідомлень обов’язково є корисні – з номерами телефонів, адресами та іншою корисною інформацію, втратити яку було б шкода. Тому мені просто доводиться завершувати гештальт, перечитуючи кожну смс-ку і видаляючи по одній. І переживати за 10 хвилин концентрат з останніх кількох місяців життя.
«Ира, в каком ты вагоне?», - упс, коли ж це і куди я їздила поїздом останній раз?
Наступна: «Встречаемся в Жмеринке в 22.14 возле 10го вагона» (Віра Дюканова), - ах, ну звичайно, серпень, відпочинок у Закарпатті, а Віра намагається нас зібрати з усього довжелезного потягу.
«Іра, ми всі отримали візу!!!» (Олеся Складана), - і одразу поринаю в бурхливу радість від передчуття двох незабутніх місяців попереду.
«Ти жива чи мені пора починати скорбіть?» (Сіренко), - вже не пам’ятаю з якого приводу Саша запідозрив моє передчасне відбуття до іншого світу, але знову посміхаюсь від такого припущення. Сашко вміє розвеселити.
«Доброго ранку і гарних виборів. Пам’ятай, твій голос вирішує майбутнє!!!» (той самий Сіренко), - продовжую посміхатись.
"Только что проснулась и выглядываю тебя в окно. А ты же уже переехала! как ты?" (Марішка) - і знову посміхаюсь, але цього разу розчулено - так приємно коли в місці, в якому тебе не стало хоч хтось відчув дірку.
І ще ціла купа коротеньких фраз - ділових і особистих, веселих і сумних, отриманих від приємних і не дуже людей, прохань, запитань, привітань... Деякі я таки залишаю – не через інформаційну – скоріше емоційну цінність – «Вы дороги мне, как память ». А деякі повідомлення просто рука не піднімається знищити - як от єдине, що зберіглося, повідомлення від Тараса, вже видаленого з аськи та із життя. І це я не беруся пояснювати навіть самій собі.

@настроение: ностальжі

@темы: Личное

Про те, яке безпрецендентне та унікальне явище ми спостерігаємо щодня я усвідомила зовсім нещодавно – коли стала свідком того, як один іноземець (який часто буває в країнах післярадянського простору) намагався пояснити іншому (який не бував ніде, окрім Європи) сутність загадкового явища «машрютка», а в очах останнього так і не з’явилося жодного проблиску розуміння предмету розмови.
В щоденному звичному добиранні на роботу, з роботи і просто так, ми не помічаємо, що маршрутка – це, виявляється, явище багатогранне і неоднозначне; невичерпне джерело для спостережень за людьми і спостереження різних ситуацій, які здатні або покращити, або (особливо в години пік) погіршити настрій на весь день 
До середнього класу, який (серед іншого) може дозволити собі їздити на власному автомобілі, в Україні поки що, на жаль, належить меншість населення. Одна машина на родину – то вже показник певного добробуту для наших співвітчизників, тому поки що саме в маршрутці можна побачити представників абсолютно різних категорій більшої частини населення, з усіма, притаманними їм особливостями.
Яку б соціально важливу тему не підняти – кожну з них можна спостерігати в найпоширенішому українському громадському транспорті, а побачений матеріал дає можливість для певних узагальнень та висновків.
От, наприклад, популярне останніми роками гендерне питання. Коли спостерігаєш, як чоловіки, розпихаючи ліктями жінок і дітей, кидаються до жаданого, щойно звільненого місця, все з гендерним питанням в країні стає зрозуміло. Або ж коли сидить галерея молодих гарних хлопців і коли входить якась бабушка, то місцем чомусь поступається дівчина. До цього так звикаєш, що коли бачиш старшокласника, який поступається місцем дівчині – переповнює гордість за наступне покоління.
А мовне питання? «Зупиніть на остановкі»! «Остановіть на зупинкі»! «На зупинці, пажалуста»! Кожного дня в маршрутці можна почути безліч подібних перлів. І скільки б не переконували знайомі філологи, що це – центральноукраїнський діалект, з мовним питанням, як на мене, теж не все гаразд.
А ще цікаво спостерігати за людьми, які впевнені що їх ніхто не помічає. Або які самі не помічають інших. Ось, наприклад, дівчинка, яка плаче у вікна. Тихенько, але, судячи по запухшему обличчю – вона не просто трішечки засмутилась. А ззаду сидить парочка і цілується (чую лише звуки і від цього ще веселіше). А ось зовсім кумедна ситуація: бабуся – на вигляд – божа кульбабка, але щойно рішуче дала відсіч водієві, який намагався її примусити оплатити проїзд, як одразу ж причепилася до першої дівчини, яка впала їй в око з запитанням, чи не хоче та поступитися місцем Безліч ситуацій: кумедних, обурюючих, сумних... І цей атракціон коштує всього 80 копійок.
Маршрутка, крім всього іншого, тренажер і тест людяності в людині. І в ній, як мало ще в якому місці дуже важливе почуття гумору, без якого інколи дуже важко спостерігати пікантні особливості нашої держави...

@темы: Наблюдения