Мабуть прийшов час і щодо тупих американських комедій забрати слова назад. Не знаю чи в будь-якій, але в деяких американських комедіях є ідеї, над якими варто замислитись. Цей фільм показав, що до життя я часто ставлюсь все-таки як до ланцюга подій, хоч і обіцяю собі весь час припинити так робити. Бо життя - то не лише події. Десь навіть закрадається сумнів що далеко не події визначають життя - роблять його тим, чим воно є.
Ось дали б мені зараз пульт, яким можна прокручувати вперед небажані події, я би почала пропускати своє життя цілими шматками. Почала б з операції на яснах, яка чекає на мене завтра. І всю процедуру лікування зубів теж би прокрутила. А скільки трапляється "важких тижнів", неприємних зустрічей, жахливої втоми, сірих безрадісних днів - які хочеться пропустити? Але разом з ними скільки би думок, цінного досвіду, рішень, переживань пройшло повз мене?
І як не хочеться інколи, щоб певні події власного життя пройшли без моєї участі, та доводиться вчитися змінювати ставлення до небажаних подій.
Адже пульт - то надто простенький вихід з життя, як би не здавалось на перший погляд.
А найбільше мені сподобалось, коли ангел смерті відповів на докір головного героя, що він сам почав пропускати своє життя ще до того, як отримав пульт. І ось ця думка - про можливість пропустити власне життя - найбільше мене лякає. І ніяк не второпаю як же цього не робити...
Що ще має відбутись, щоб я змогла нарешті остаточно відпустити руки?