понедельник, 31 декабря 2007
09:58

Сила бажання

моешь чашку, думай о чашке
Панове, мрії збуваються!
Я ніяк не можу довести цей факт, спираючись на наукові дослідження, але мій власний досвід переконливо про це свідчить :)
Я вже наводила і в цьому щоденнику приклади подій, які колись здавались настільки нереально бажаними, що просто не доходили до рівня усвідомленої мрії, а потім - якось непомітно - траплялись. І вчора відбулась наступна така подія.
Кілька років тому я побачила в офісі ХДФ дерево щастя, сплетене з проволоки і бісеру. Такі речі є дуже дорогими та до того ж не настільки розповсюдженими, щоб можна було вільно придбати. І мені страшенно захотілось собі таке дерево. Я вже встигла благополучно про це забути, як вчора, раптом, побачила у Єльяшових, як їхня племінниця - Анічка - плете таке дерево! Побачивши бажання, яке яскраво спалахнуло в моїх очах, Анічка, відчувши себе хранителькою Великого Знання, почала мене вчити і навіть дозволила сплести одну гілочку, яку вплела потім в своє дерево. Від Єльяшових я одразу направилась по магазинах в пошуках бісера, що в передноворічний день, ближче до вечора, не така вже і проста справа. В останньому, мабуть, відчиненому відділі різного оздоблення для шиття я таки знайшла і накупила різного бісеру і, навіть, проволоку.
Таким чином здійснилась ще одна моя мрія - навчитись робити щось гарне своїми руками. Я багато що пробувала - чимось не змогла захопитись, до чогось немає здібностей - але своїм деревом я просто не могла вчора намилуватись (після того як перетворила всі 10 метрів проволоки на стовбур і гілки і зрозуміла що це не більше ніж третина майбутньої рослини).
Можливо комусь те що я написала здасться якщо і не зовсім незрозумілим, то, принаймні, не заслуговуючим такої уваги і радості. Але для людини, в якої величезні проблеми з вибором, яка патологічно не може чогось по-справжньому захотіти (а це головна умова для досягнення результатів), яка емоцію ентузіазму переживає в кілька разів рідше, ніж в нормі має бути - це величезний прогрес і привід себе поважати :yes:

Я не маю можливості подякувати людині, яка подарувала мені розуміння радості від того, що з твоїх рук вийшло щось симпатичне, але я можу, принаймні, згадати її з теплотою і вдячністю. Це моя перша учителька праці, яка пожертвувала своїм статусом вчителя, заради можливості бути нам старшим другом, наставницею, доброю чарівницею, в кабінеті якої можна було відчути себе вдома.
Віро Семенівно, я була б щаслива сказати Вам це особисто...



@настроение: ентузіазм

@темы: Хобі, Позитив

URL
среда, 26 декабря 2007
21:33

Ще один цікавий тест

моешь чашку, думай о чашке
Позичила в Надюшкіному щоденнику. Цікаво.


Сканер вашего сердца (Триникси)



1. Ваш выбор символизирует человека, который мог бы вам понравиться в реальной жизненной ситуации.
Лошадь - Безудержный, свободолюбивый и свободный.
2. Ваш выбор символизирует впечатление, которые вы хотите произвести на человека.
Кот - Элегантность, изящность.
3. Ваш выбор символизирует поведение, которое заставило бы порвать отношения с вашим партнером (любимым человеком).
Крокодил - Жестокость (безжалостность) партнера.
4. Ваш выбор символизирует вид отношений, которые бы вы хотели иметь с вашим партнером (любимым человеком).
Кролик - У вас очень теплые отношения. Вы всегда с любовью думаете и часто вспоминаете своего партнера.
5. Ваш выбор показывает смогли бы вы совершить измену.
Человек - Вероятнее всего, что нет.
6. Ваш выбор демонстрирует ваше отношение к браку.
Белый тигр - Для вас брак - это нечто драгоценное, когда вы поженитесь,вы будете высоко ценить брак и вашу вторую половинку.
7. Ваш выбор демонстрирует ваше отношение к любви.
Голубь - Для вас любовь - это равноправное отношение для двоих.

Пройти тест!


@темы: тести

URL
вторник, 25 декабря 2007
12:34

Про рубіжі

моешь чашку, думай о чашке
Вони бувають різними - про це всім відомо. Наприклад, про рубіжі, в значенні кордонів, є гарний фільм "Траса 60" (як не дивились? даремно!) Там говориться про те, що людині важливо йти за вже визначенні межі і шукати їх далі. І без кордонів, як і без виходу за їхні межі, людина би втратила розум. Це географічні кордони, космос, який простирається за межею планети, це глибини людської свідомості...
А є ще кордони четвертого виміру. Всі пам"ятають, яким довгим було життя в дитинстві, тому що в дитинстві ми лише вивчаємо особливості часу. Дитина помічає зміни в погоді і батьки розповідають про пори року. Дні народження, новорічні святкування і всі інші свята заступають дитину зненацька і вона їм радіє, не чекаючи, навіть, особливо.
Життя ж дорослих поділено на рівні проміжки часу. Перш за все це заробітна плата, яку ми отримуємо щомісяця, а деякі і двічі на місяць. І, чекаючи на чергову порцію грошей, ми і не помічаємо, як скорочуємо власне життя. Ще ми чекаємо вихідних, відпусток, поїздок і визначних подій. А сильно втомившись (оскільки відпочивати мало хто вміє, які і вчасно зупинитись), ми чекаємо на довгі новорічні чи травневі свята. Але людина має здатність наближати бажані події (через непомічання всіх інших, але то вже мало кого турбує). А турбує стрімкість, з якою в голові проноситься 05, 06, 07, 08... Як би багато подій не трапилось за ці 364 дні, все одно здаватиметься, що попередній Новий Рік був зовсім нещодавно.
І як би ми не чекали на щось, потім часто виявляється, що нічого особливого не відбулося і очікування - найкраще що є в будь-якій події. І ми продовжуємо чекати далі. Так, поступово, життя перетворюється на чекання, на передчуття чогось, автоматично втрачаючи реальність, свою сутність.
Новий рік - для когось лише привід, а для когось - можливість підбиття підсумків, перевірки і постановки цілей.
Штучна можливість, як на мене. Тому що є набагато природніша - зупинитись за потребою. Адже кожен з нас переживає часи, коли щось іде не так, коли варто зупинитись, озирнутись навколо, зрозуміти де ти, де збився з дороги і що потрібно зробити, щоб життя повернулось в правильне русло. І такі моменти не наступають за календарем. Але ми просто не вміємо зупинятись вчасно, нам потрібна зовнішня обставина, якою найчастіше стає червона фарба цифр у календарі.
Про всяк випадок зауважу - я не проти свят. Я навіть дуже за! Я проти ставлення до них, як до особливих рубіжів, від яких нібито щось залежить, а насправді, які вкотре розділяють наше і без того коротке життя ще одним відрізком.
Мені б хотілося жити так, щоб не залишилось жодного дня, який би пройшов непоміченим, без події, яка б зробила його особливим днем.

@темы: Спірна думка, Умняк

URL
01:46

Ще декілька слів про дружбу

моешь чашку, думай о чашке
Останнім часом ловлю себе на бажанні, говорячи про когось, назвати другом. І одразу стає смішно - я ж собі протирічу :) І все-таки інколи бачу що щось не зістиковується в моїх припущеннях про відсутність дружби, як такої.
Може просто це не ті стосунки, якими я їх уявляла раніше? Обов"язковими атрибутами дружби, як мені здавалось, мають бути взаємний зв"язок і залежність, потреба людей одне в одному. Нездорово, але по-іншому я не уявляла собі дружніх стосунків.
Моя мова кохання - допомога. Тільки допомагаючи я відчуваю себе другом і відчуваю що мене люблять через допомогу, підтримку інших людей. Але весь час знаходитись в стані надання чи отримання допомоги неможливо - схоже що це і є причина моєї невпевненості.
А ще є люди, від яких мені радісно. І друзі вони, чи ні - не так важливо, як те, що вони просто є.
Сьогодні зателефонувала Таня. Скоріше за все вона виходить заміж влітку і, судячи по описам, їй нарешті пощастило. Знаючи її скептицизм з приводу дружби - того її різновиду, що називають "жіночою дружбою", мені було неймовірно приємно, що своєму нареченому вона назвала мене єдиною подругою, що вони збираються до мене приїхати разом в гості, що їй хотілося поділитися своєю радістю саме зі мною. І мені правда було радісно - щастя однієї людини дає іншим привід розуміті, що воно в принципі є можливим.
Вирішили що краще буде мені приїхати в Донецьк десь в лютому. Я дуже хочу поїхати. Не впевнена що на весілля, яке буде влітку, адже там вже точно не поспілкуєшся, а просто побути у Тані вдома, з нею і її чудовою сім"єю - потрібно скористатися цією останньою можливістю до того, як вона стане "місіс".

Згадуючи людину, дуже яскраво, до найменших дрібниць згадуються пережиті разом події. Можливо частково Таня така дорога мені, через спогади про найщасливіший час в TM'l?
А з іншого боку, яка різниця, чому саме нам дорогі ті чи інші люди? І може і правда годі все ускладнювати і намагатись розібрати на складові? Головне що це просто є.


@настроение: вдячність

@темы: Мысли вслух, События

URL
понедельник, 24 декабря 2007
23:16

двері в інший світ

моешь чашку, думай о чашке
Брат поділився тестом.
Мені дуже сподобались запитання і просто зачарував результат - це саме те, чого би мені зараз хотілось найбільше - відкрити зелені двері і опинитись в своєму світі, в якому я буду вдома...

А вот и ваша дверь! А за ней...

imageВаш мир пахнет корицей и домашней выпечкой. По нему уютно гулять в пижаме и с чашкой кофе в руках. Он любит, когда читают вслух. Там вы сможете отдохнуть от суеты и шума мегаполиса.
Пройти тест


@настроение: хочу в зелені двері!!!

@темы: Позитив, Тесты

URL
13:04

Офіційне передноворічне звернення до народу

моешь чашку, думай о чашке
Привіт всім!


Від кожного нового року ми чогось очікуємо, згідні?
Причому ці очікування вміло підігріваються звідусіль: по телебаченню, радіо, з рекламних щитів, від друзів і знайомих - тільки і чути що про неабиякі чарівні, бурхливі, важливі зміни, які чекають на нас вже починаючи з першого січня.
І ми сподіваємось.
Навіть скептики, песимісти і зануди починають бачити проблиски світла в кінці тунеля.
І все це для того, щоб, озирнувшись потім на рік, що минув, розчаруватись і поринути з головою (або тільки підняти голову) в нові очікування.
Пропоную покласти край безглуздому чеканню! І почати просто жити.
31 грудня - це ніякий не рубіж - звичайний день, від якого нічого не залежить, але який (так само як і будь-який інший) потрібно прожити із задоволенням!




@настроение: веселий

@темы: События

URL
02:06

завтра буде

моешь чашку, думай о чашке
Більшість вільного часу проходить за комп"ютером. Це неправильно. Тому радію, коли є можливість провести його з більшою користю для зору і настрою.
Завтра з ранку (ох, все пізніше мій ранок починається...) поїду купувати шпалери. Вже обрала, залишилось просто придбати. Потім на другу мені на роботу - святкувати ДР Алли Олександрівни. Ця робота зараз - моя тиха пристань, можливість оклематись і перепочити; святкування - це теж завжди плюс, особливо в нашому колективі. На роботі ми проводимо більшу частину життя, тому все це важливо: атмосфера, колектив, стосунки. Особливо це важливо для мене і саме тепер. Я отримую невелику зарплату, але я розумію що це плата за спокій, за можливість жити, а не бігти в різних напрямках одночасно, не дозволяючи собі зупинок - і досить маленька плата.
А ще завтра канун Різдва за західною традицією. Я про це зовсім забула. Мар"яна запросила відсвяткувати з ними - Андрієм, Іллєю. Я вагалася, але Андрюха також озвучив цю пропозицію - варто подумати. Годі вже ховатись від людей, від спілкування, від можливостей повеселитися. Правда там буде Дубовічок, з яким пов"язані не найприємніші спогади, але може і варто спробувати загубитись у натовпі.

І взагалі - це дуже важливий час, по-перше - з 22 грудня я традиційно починаю чекати весни - кожен день тепер стає довшим, а ніч - коротшою. По-друге - це період офіційного урочистого підбиття підсумків - 24 грудня - 7 січня. Тільки б не забути згадати, що в цьому році відбулося.

@настроение: сонний

@темы: Позитив

URL
00:21

Друг?

моешь чашку, думай о чашке
А ще зателефонував Андрюха - запропонував зустрітися, сходити кудись на тижні. Спочатку я відігнала від себе думку про зв"язок між вчорашньою розмовою з Мар"яною і цим раптовим спогадом Андрія про моє існування і його трішечки надмірними виправдовувааннями. Але коли пізніше зателефонувала Мар"яшка і натякнула, що Андрій дзвонитиме - сумнівів звідки вітер - не залишилось.
Додому не хотілось настільки, що якби не знайшла де провести вечір - точно пішла б з роботи пішки. І дуже захотілось побачити Андрюху. Щоправда ближче до шостої рішучість почала зникати: ці викладачі страшенно зайняті, а я не люблю відмов, да і звалитись на голову людині ввечері останнього вихідного, попередивши про візит за півгодини - скидається на свинство. Я ні на що особливо не розраховувала, але отримала запрошення заїхати в гості додому. Мене розсмішило, коли Андрій спитав, чи пам"ятаю я де він живе :) Пам"ятаю.
"Вдома лише чай, захопи чогось смачненького" - раніше така дитяча безпосередність мене дратувала часом, але то було вже в іншому житті. До того ж зараз я була за неї дуже вдячна - ця фраза - "для своїх" хоч Андрюха і здатен таке вивалити будь-кому. В маршрутці посміхалась від передчуття зустрічі (скільки вже пройшло часу? рік? два? а згадати останнє нормальне спілкування взагалі завдання для суперменів).
Було весело. Дивились мої фотки на фейсбуці, я відбивалась від спроб пересадити на мене Анфісу (крису Андрюшкіних племінників), а ці самі племінники спочатку спостерігали за мною здалеку, поступово зменшуючи дистанцію, поки не опинились всі на мені ;) Ірішка мене добре пам"ятає, а Катя з Ігорем були ще в несвідомому віці, коли востаннє бачилися.
Андрій розповідав про свою роботу, а я раділа - ніколи б не подумала що цей шалапут може стати гарним програмером і мати власних студентів...
Згадалось студентські роки, спільні поїздки, враження, які ми ділили, найголовніші в житті події, які переживали разом, вихідні, які дуже рідко проводили не разом. Андрій, Коля і я - ми були гарною командою, до якої потім органічно влилася Танюшка
Тепер з Танею розділяють 200 км (небагато? ну це як подивитись...), потім трагікомічне завершення стосунків з Колею і тепер ось ця зустріч з Андрієм.
І головне, що мені зовсім не сумно.
Я всім їм страшенно вдячна, що були зі мною, що я мала таких друзів - таку сім"ю.
Це саме той випадок, коли в пам"яті залишається лише світлі, смішні, гарні моменти, а все образливе і неправильне якщо і не забувається, то стає зовсім неважливим.


@настроение: вдячність

@темы: Личное, Позитив, Случаи

URL
00:10

Звіт про проведену діяльність

моешь чашку, думай о чашке
Сьогодні працювала.
Звучить гордо, але якось соромно так нахабно брехати.
Чесно кажучи, я не надто втомилася, виконуючи робочі завдання :) Планів, як провести неділю на роботі було багато, але це не завадило мені цілісінький день читати Антохин щоденник. Всі тридцять з чимось сторінок. Правда менше десятка залишилось, планую сьогодні закінчити.
Захопило неймовірно. Я взагалі дуже люблю читати чужі щоденники. А читати про невідомі сторінки з життя добре знайомої людини - щось зовсім неймовірне (саме так я сприймаю будь-який новий досвід). Вичитала купу гарних і веселих віршів (навіть натирила собі), цікавих ідей для ведення щоденника, які ніколи не використаю, оскільки не хочеться опускатись до плагіату.
А потім в мене зіпсувався настрій. Можливо я, як завжди, не встигла відключити вразливість і нахапалась депресивних мотивів Тохиних "послань в майбутнє". А може стало сумно читати про цілий шмат з життя людини (аж три роки) з купою подій, стосунків, настроєв і зв"язків - в яких немає для мене ніякого місця (тупо відчула себе "за бортом"). Хоча, скоріш за все - ні те, ні інше не пояснює моєї раптової зміни настрою. Або і те і інше разом і ще щось. В голові ще деякі припущення, але подумаю над цим якось на дозвіллі - щоб точно знати, чого очікувати від себе наступного разу і як реагувати.


@темы: Наблюдения, Случаи

URL
четверг, 20 декабря 2007
21:53

Націоналізм чи космополітизм?

моешь чашку, думай о чашке
В ранній молодості мені подобалось вважати себе космополітом. Кілька років тому я вирішила що я патріот, а не так давно перестала соромитись і визнання себе націоналістом.
Але і тут без ста грам чаю не розібратись.
Космополітизм - дуже романтичний світогляд: не ділити світ на частини, не бути прикутим до будь-чого: сьогодні ти тут, за тиждень - на іншому боці планети... Але є в такому сприйнятті світу і щось дитяче (в плані безвідповідальності) - як і в романтизмі. Тому часто космополітизму протиставляють націоналізм - приналежність до певної нації з відстоюванням її цінностей і потреб (визначення моє).
Людині потрібно відчуття причетності до будь-якої спільності людей - це всім відомо. Зараз на форумах та в особистих розмовах моїх знайомих я бачила протистояння "космополітів" та "націоналістів" і сама відчувала себе зобов"язаною визначитись. Але все-таки я переконана в тому, що лише людина, яка вміє бути вірною родині, нації, країні - може бути вірною світові. І не може бути двох таборів - це як концентричні кола: родина-ближні-місто-нація-країна-світ. І космополітизм без без вірності іншим "колам" - не більше ніж страх відповідальності.

@темы: Умняк, Политика

URL
01:00

Остров

моешь чашку, думай о чашке
Чомусь не очікувала такого позитиву від російського фільму. Тим більше від російського фільму про життя монахів. Якось не асоціювалось в мене православ"я з почуттям гумору, із справжньою вірою, з оптимізмом.
Згадалася Пашукова Тетяна Іванівна і психологія духовного розвитку, її розповіді про мудреців з різних народів і релігійних систем. І слово згадала, яким часто називали таких людей, що не бояться бути "не такими", не бояться щирості, неповаги інших, які знають свою маленьку ціну і при цьому виявляють величезну гідність. Юродиві. Люди що не просто знають про Бога - які розуміють Бога, які його бачать, чують, які живуть не для себе і своїх дрібних задоволень, які ніколи повністю не задовільняють.
Це гарний фільм, щоб оцінити себе - в прямому значенні - скласти собі ціну. Зрозуміти наскільки ти залежиш від оточуючих людей і їхньої думки про тебе; як насправді ставишся до себе; чому допомагаєш і чому заздриш; як сильно, багато і часто боїшся - і якими смішними і дрібними є твої іграшкові монстри...
І знову - не зрозуміти навіть - десь на інтуітивному рівні відчути, що є дещо набагато більше, ніж те, що переживаєш щодня. І те що не можна допомогти людині, яку всім серцем не любиш: допомогти щоб виділитись, "дати зрозуміти", заробити аванс на наступні взаємні послуги, підкреслити власну необхідність і значущість.
Це ж треба, скільки ми всього на собі тягнемо. А все так просто і так елементарно. Але самого бажання мало - інакше багато бажаючих вже спростилися б до рівня амеби. Щось є штучне в бажанні змінитися: неначе себе можна змити і знайти всередині щось інше. Щось має зламатися, померти, щоб на цьому ж місці виросло, народилось щось справжнє.
Мабуть кожен юродивий проходить через події, які ламають його, але насправді, ламається непотріб.
І більшість ніколи не знайде в собі сил, щоб бути тим, чим є. Тому що іноколи це дуже боляче. Потім буває дуже радісно, але спочатку тільки боляче.

@настроение: передчуття

@темы: Кино, Личное

URL
воскресенье, 16 декабря 2007
19:03

Навколонаукові спостереження

моешь чашку, думай о чашке
Щойно мною було відкрито секрет протистояння пролетаріату і інтелігенції! :)

Нагадаю суть непорозумінь між цими категоріями громадян. Широко відомо, що інтелігенція тільки те і робить, що замислюється над сенсом життя, цінностями і проблемами моралі. Натомість пролетаріат вважає всі ці роздуми марно витраченим часом. А інтелігенція, відповідно, переконана, що від пролетаріату даремно і очікувати іншого, оскільки стереотип про те, що руками працює той, хто не вміє це робити головою ще ніхто не відміняв. Ну а я, нажаль, баришня, підвладна стереотипам, оскільки досі відносила себе до інтелігенції (хоча б тому, що якби мені довелося годуватися роботою руками, я би жила голодною). І так би може я і жила далі із обмеженним світосприйняттям, якби в моєму помешканні досі не тривав ремонт, а посеред кімнати - колонна. В свій час я наполягла, щоб колонну не штукатурити, а залишити цеглу. Сьогодні я штукатурила шви між цеглинами власними ручонками. І що би ви думали - отримала масу задоволення! І зробила ще одне відкриття - коли робиш щось руками, не залишається місця для складних думок. А результат, який бачиш одразу, приносить ще одне задоволення і складні думки не лізуть в голову навіть після закінчення роботи. Ниючі м"язи руки, не звичні до кельми і шпателя - ще один, побічний результат ;)
На робочому місці я бачу безліч негативних прикладів людського існування: невдалі наслідки усиновлень; дорослих, але абсолютно непристосованих до життя людей, дітей, над якими знущаються батьки. А результати власної роботи, на жаль, не завжди помітні одразу. Це все не надихає на позитивне мислення.

З цього я роблю висновок, що більш благополучною і психологічно-екологічною є пролетарська праця.
Тому у мене є нова мрія. Почати працювати руками, оскільки починаю підозрювати, що не рідко головою працюють ті, хто не вміють щось створювати руками.

@темы: Наблюдения

URL
01:05

моешь чашку, думай о чашке
І чому пізно ввечері так хочеться їсти? Особливо коли жодного бажання шукати чогось смачненького серед дивом відкритих в такий час магазинів.
Але я не про це.

Останнім часом я думала про актуальну нині альтернативу - націоналізм (патріотизм) - космополітизм. А сьогодні почала думати ще і про дружбу і друзів. Можливо я як завжди все ускладнюю, надто багато думаю, але виправдовую себе цією, дещо підлітковою, кризою, яку я переживаю зараз.

Що таке дружба? От вже не думала, що колись це поняття перестане бути для мене зрозумілим. Мабуть це все ще продовження ревізії: намагатись все обрахувати і зрозуміти. Кажуть що друзів не може бути багато, але завжди я могла назвати кількох людей в своєму оточенні цим словом. Тепер всі люди навколо мене діляться на сім"ю, родину, значення якої з кожним прожитим роком все вагоміше і на всіх інших людей. Оточуючі діляться на тих, кого я люблю (поважаю, захоплююсь, підтримую, в кого шукаю підтримки) і на тих, кого відверто не люблю. А ще є ті, з ким мені приємно інколи проводити час - можливо це і є дружба-по-дорослому? Без зайвих емоцій, без ідеалізації, без очікувань що в потрібну хвилину поруч має опинитися плече друга, який все зрозуміє, все пробачить? Випили разом пива, з"їли кекс, обговорили останні події (дітей, кавалерів, розваги) - і все, адьйос, амігос, до нових зустрічей? Спілкування з друзями нагадує мені останнім часом середньовічний танець - все чинно і благопристойно: зійшлися, розкланялись, обмінялися серією фраз і посмішок, знову розкланялись - і розійшлися. Ніяких емоцій, жодних почуттів - навіть думати можна про своє, аби на обличчі залишались привітність і посмішка. Невже я ускладнюю і друзі - це дійсно лише ті люди, з якими просто приємно і радісно інколи провести разом час?
Але тоді, коли мої знайомі, розповідаючи про когось, кажуть "друг", "друзі", я ловлю себе на іронічному ставленні. Враження, наче мати друзів - це лише частина іміджу, маски, тому що не мати друзів - непопулярно і не може характеризувати особистість з гарного боку. І от всі ми такі гарні, глянцеві, блискучі і такі самотні, маючи друзів. Знову згадуються банальні фрази про самотність серед людей, про те, що всі ми приречені на самотність і нерозуміння подібними собі...
І невже всі слова, книжки, фільми про спорідненість душ, про вірність будь що, про небайдужість - то лише слова? Чи просто я не та людина, з якою можна так зближуватись?

Цікаво, ці мої переживання - це об"єктивне сприйняття ситуації, чи це мій настрій? Починала писати як роздуми, навіть весело, але зараз щось зовсім тяжко на душі стало, якось порожньо і самотньо жити в тому, що сама описала. Найбільше сумно від того, що настрій настроєм, але до цих думок я йшла не день і не два - останній рік проходить в оцінках: друг - не друг? довіряти - не варто; і відповідях: не друг, не варто... Не друг - тому що це важливе слово, їм не можна назвати просто гарну приємну людину. Не варто - тому що жодна людина не зрозуміє, не сприйме твій біль, чи твою радість як власні.
Як же хочеться, щоб знайшлася хоч одна людина, яка б потрусила мене за плечі і сказала: ей, ти про що? а як же я??? Але точно знаю що дива не відбудеться, що всі всім відносно байдужі, та і мені все має бути так само байдуже. А може це не так вже і погано? Просто у кожного своя сім"я, стосунки, турботи; у кожного є власне коло повсякденних справ, яким всі ми бігаємо, доки не закінчується дія заводного механізму...

І ось я знову відкладаю роздуми про націоналізм, якими також переймаюсь останнім часом, і залишаю їх своїм завданням на найближчі дні...

@настроение: сумно

@темы: Спірна думка, Мысли вслух

URL
суббота, 15 декабря 2007
21:31

Золотой компас

моешь чашку, думай о чашке
Сьогодні нарешті подивилась. Це мабуть перший фільм, про який я багато чула до перегляду (не читала книгу, а саме чула про фільм), бачила в інтернеті сайт, присвячений фільму і цілеспрямовано хотіла подивитись.
Головне, що мене заінтригувало і замотивувало на перегляд, це передусім замисел режисера Кріса Вейца, обуреного християнською пропагандою "Хронік Нарнії", дати свою потужну атеістичну відповідь. Я не спеціаліст і не знаю, чи заслуговує його героїчна спроба на пам"ятник, але особисто не стала би приймати участь в його будівництві. Перед фільмом в мене було два очікування: по-перше дійсно цікаво, як же можна насправді довести хибність будь-якої ідеї, тим більше ідеї християнства, використовуючи форму дитячої казки, а по-друге - просто насолодитись самою дитячою казкою. Не виправдались обидва. Ідея не вражає глибиною і чіткістю та і сам сюжет якийсь плаский і надто вже незамислуватий. При всьому моєму бажанні вірити головним героям, що поведінка маленької Ліри Бєлакуа заслуговує на повагу і захоплення, я цього дійсно не побачила. І не з вини актриси. Просто характер головної героїні не був достатньо виписаний в сценарії: вона просто прийшла і всіх врятувала, а слова про те, через які страшні труднощі їй довелося для цього пройти - так і лишилися словами.
На відміну від "Хронік Нарнії", які залишили по собі відчуття спокою і чарівності, "Золотий компас" викликав незадоволення і подив через невідповідність заявленим претензіям його творців. Цікаво було б порівняти ще й касові збори від хронік і компаса. Але на продовження трилогії, якщо вони такі будуть відзняті, однозначно не піду.

З плюсів - образ Ніколь Кідман, ідея деймонів людини, а особливо те, що фільм я дивилась не за власні гроші :)

@темы: Кино

URL
вторник, 04 декабря 2007
12:26

моешь чашку, думай о чашке
Вчора нарешті зрозуміла що все гаразд. Вперше з тих пір, як закінчився запас щенячої радості від повернення на батьківщину.
Все-такі не від погоди (чи нестійкого жіночого гормонального фону, чи несприятливих обставин, чи ще чогось в тому ж стилі...) залежить настрій. Хоч і хочеться інколи списати все на ці, такі зрозумілі фактори. Сьогодні похмуро, з сірої вогкої мочалки, на яку перетворилося небо, зриваються краплі - і це, на диво, аж ніяк мене не бентежить.
Вчора на роботі з самого ранку влаштували перестановку меблів. Я відчула просто фізичне полегшення, коли колеги, втомившись переконувати мене в тому, що це лінолеум постелений криво, змирились і дозволили таки поставити рівно столи (тепер лінії малюнку на лінолеумі паралельні прямим лініям столів). Ну і понеслося - переставляли все, що було можливо. Може саме це пересування меблів вплинуло на усвідомлення правильності цього світу - неначе всередині щось впорядковується з впорядкуванням зовнішнього простору.
Або, можливо, книга. Як і колись в дитинстві, книжки - це мій світ, в якому можна не лише сховатись від результатів ревізії, але і змінити щось невловиме в реальному світи за допомогою них. Дяченків я люблю за самобутність і уникання банальних хепі-ендів. Не розчарували. Але саме зараз я би не відмовилась від банального, пошлого, дурнуватого хепі-енду - зі сльозами, соплями і "... і померли в один день". В будь якому разі вже дуже давно не траплялося такої чудової казки, як "Ритуал" з такими справжніми, майже реальними стосунками.
А ще - вчора ввечері, коли в нашому робочому кабінеті, в якому мені нарешті добре і затишно, на столі лежала книжка, від якої я отримувала просто насолоду, а сама я займалась нашими підопічними - то просто таки відчувала що все гаразд. Що зустріч нового року на роботі, яка на мене чекає - це майже благословіння, що всі колізії, які відбуваються зараз в Центрі, мають причину і вирішення, що не такою вже безглуздою і безрезультативною є моя трудова діяльність...
Ось такий Божий спокій. Спокій не тому, що навколо квіти і метелики, але спокій посеред уламків - не "тому що", але "всупереч". Розуміння цього додає оптимізму моєму сидінню на валізі посеред пустелі. Мені все так само немає куди іти, але надія, що закінчиться колись і це, зі мною.

@музыка: Чайф

@настроение: конструктивний реалізм

@темы: Личное

URL
суббота, 01 декабря 2007
01:25

Ревізія

моешь чашку, думай о чашке
Як відбувається ревізія? Береться список того, що має бути і звіряється із тим, що є в наявності. Інколи хочеться провести ревізію власного життя - під новий рік, чи на день народження це навіть модно. В мене зараз ревізія поза чергова, далеко не урочиста і вимушена.
В моєму списку небагато галочок, прочерків значно більше.
Могло б бути і гірше. Але має бути краще.

Я в залі очікування.

Отже я кудись приїду. Знати б тільки куди їхати.
Мабуть це могло б бути названо дуже гарно: "На роздоріжжі". А що? Це навіть перспективно. Тут і наявність доріг, і вибір, який потрібно зробити, і рішення, які можна прийняти, щоб все чарівним образом змінилось. В цьому є навіть щось казково-героїчне: перед очима так і встають серйозні троє богатирів, на початку своєї місії, чи мультяшний Альоша Попович із компанією - перед каменюкою з пропозиціями.
Але героїчна слава мені найближчим часом не загрожує.
Моя зала очікування знаходиться в пустелі. І хоч з цього так і хочеться зробити висновок, що переді мною цілий світ - але заради чесності утримаюсь.
Я втомлено оглядаю обрії і не знаходжу жодних підказок про напрям, який приведе в місце, яке варто того, щоб до нього йти. Да і йти, якщо чесно, не хочеться. І я сиджу на своїй валізі посеред пустелі. І мені здається що так буде завжди. Мені не затишно, сумно, але не так вже і погано. Я втішаю себе тим що наді мною світить сонце, да і валіза є - яка не яка, а власність. Принаймні можна використовувати як стільчик...
Ну і, врешті, життя буває різним. І ніхто не обіцяв що саме моє буде казковим.

@настроение: депресивний оптимізм

@темы: Мысли вслух

URL
четверг, 15 ноября 2007
22:37

моешь чашку, думай о чашке
Завтра - останній повний день в замку. Насправді він мав бути передостаннім чи навіть перед-передостаннім.
Завтра, в п"ятницю - закінчується наша програма. Більшість роз"їзжається в суботу рано вранці. Тому ми мали провести в замку ще два сумних дня (Вам знайоме відчуття суму після того, як люди, з якими довгий час спілкувався, роз"їзжаються і ти залишаєшся в тій самій обстановці, наодинці зі спогадами?), а в понеділок ми мали поїздами поїхати в Мюнхен (що само по собі достатньо втомлює), погуляти там вдень, переночувати в хостелі і раннім ранком вівторка відправитись в аеропорт. Але плани змінилися і попереду знову пригоди.
У Олесі є знайомий по якійсь конференції - Йохан, який мешкає в Штутгарді. І цей самий Йохан запропонував нам приїхати в суботу по нас на машині, відвезти в свій Штутгард. Там ми ночуватимемо в його квартирі (він сам зупиниться у батьків). В неділю у нас щільна програма на день, яка включає відвідання церкви Йохана (з перекладом на англійську), знайомство з Йоханновими друзями, похід в кіно на якусь французьку комедію і інші розваги (сподіваюсь ;)) Ночуємо в Штутгарді, а зранку відправляємось до Мюнхена, де остаточно прощаємось з Європою і вилітаємо у вівторок додому.
Дуже хочеться щоб цей Йохан нам сподобався. Олеся, говорячи про нього, переважно загадково посміхається. На Надіне запитання чи він симпатичний, Олеся дала відповідь, від якої будь-яка дипломатична чи шпигунська одиниця позеленіла б від задрощів - технічно з"їхала на суб"єктивність самого поняття симпатичності. Але людина, яка пропонує одній більш-менш знайомій і двом цілковито незнайомим особам вбити на них 2 вихідних, провівши, при цьому, купу часу за кермом - просто зобов"язана бути симпатичною - з самих найоб"єктивніших міркувань! Якщо виявиться, що Йохан - ще один самозакоханий тип, яких служить Людству і приходить з цієї причини в захват від себе - я цілковито засмучусь. Одне мені дає підстави для оптимізму вже зараз - Йохан - не австрієць. Тому що обіцянки австрійців я вже звикаю ділити не на два, навіть, - на 10, потім ще трішечки віднімати - і буде саме те, чим такі обіцянки переважно закінчуються.

В замку зараз - просто краса. Спочатку, коли ми лише приїхали і були тут цілковито самі - не рахуючи персонал - було сумно. Неначе нікому крім нас це забуте місце не потрібне. Але пізніше я мала безліч можливостей повністю задовільнили свій брак спілкування. Тут побували різні люди - американські підлітки - галасливі і смішні; американські студенти - надто шумні, через яких було важко підійти до загальних комп"ютерів та до їжі в столовій; рада директорів Шлосса - серйозні, не завжди надто приємні люди; таємничі викладачі коледжів - з якми ми зустрічалися за ланчем і в бібліотеці, де вони писали свої таємничі роботи...
Зараз крім нашої групи, трьох викладачів, персоналу замка і дуже спокійних молодят з Австралії, які подорожують Європою, тут немає нікого. Це так приємно - просто бути в пустій бібліотеці, ходити пустими коридорами, їсти в тиші під спокійну розмову з людьми, яких дійсно хочеться за своїм столом бачити і посміхатись просто так, а не з ввічливості...
Я ще не можу усвідомити що післязавтра мене вже тут не буде. Це так дивно. Але, здається, не особливо сумуватиму. Те, що спочатку вражало (Альпи навколо, старовинний замок, наш дім, умови...) тепер стало звичним і буденним. Мабуть єдина користь, яку я можу побачити в подорожуванні - здивуватись. І, можливо, почати цінити те, що є вдома.

Сьогодні написала Машка - я страшенно зраділа, як і завжди. Вона нагадала мені про те, що дуже скоро назва мого щоденника втратить актуальність. А я ще не вирішила, що з цим робити ;)
Тримайся, Кризовий центр, я вже їду! ;)


@настроение: нічого так

@темы: Путешествия, События

URL
18:34

multiplication

моешь чашку, думай о чашке
Шість годин тому я стала двічі тіткою :)
Протягом всієї лекції здивований Мартін спостерігав мою реакцію на смс, які я отримувала (кожного разу думала що то вже останнє повідомлення і залишала гучний режим в телефоні). Дівчата і вчителі вітали - було так приємно. А головне - позаду хвилювання про те, чи все буде гаразд.
Коли повернусь - Маріша з Маськой мають бути вже вдома - якраз пропущу відвідини в лікарняних незатишних умовах і потраплю на найцікавіше ;)
Який же ж він, той Маська?

@настроение: іііііііяяяяяяя!!!!!!

@темы: События

URL
понедельник, 12 ноября 2007
00:47

моешь чашку, думай о чашке
На дворі щось жахливе – кругом лежить сніг, періодично пускається дощ, мокро, вітер. Вчора ходили вниз в місто, я промочила наскрізь ноги, пустився дощ. Була можливість написати повідомлення Крістіану, щоб він за нами заїхав, але я уперлася, щоб цього не робити. З одного боку якась дурнувата гордість, з іншого – обурення тим, що можна от так от запросто втрутитись в чиїсь плани, змусити людину робити щось, чого робити вона зовсім не збиралась. Ми йшли пішки весь цей слизький і мокрий кілометр в гору, в чоботах чавкала вода і мене "включило" - простіше кажучи – я впала в істерику. Так цікаво спостерігати власну істерику, бути незадоволеною собою і не мати сил взяти себе в руки, щоб припинити скиглення. Цікаво, я колись наближусь до межі норми, чи я безнадійна?
Залишок вихідних просиділи вдома - взуття відповідного погодним умовам мало в кого є, настрою для прогулянок в щощ і вітер - тим більше.
Щастя що є книжки (автори, які їх ще пишуть і інтернет, в якому ці книжки можна знайти навіть далеко книжкових полиць з книжками зрозумілою мовою, і Антон, який ці книжки знаходить і вільний доступ до паперу і принтерів). Дві ночі поспіль читаю Марину і Сергія Дяченків. Спочатку була "Маги могут все", зараз прикінчую "Землю весняров". Люблю фантастику. Мені здається що образи і алегорії, які використовує цей жанр, мають більше можливостей щоб відобразити об”єктивну дійсність, ніж жанри, визнані реалістичними. І більше змушують замислитись. Як пишуть Дяченки мені подобається. Герої не діляться на “гарних” і “поганих” сюжети дуже цікаві, а виконання самобутнє і досить незвичне. Але ж і є в прозі Дяченків щось моторошне... Колись в дитинстві читала книжку – автора і назву вже навряд колись згадаю і навіть сюжет пам”ятаю смутно – хтось переробляв людей – потрошив їх на спеціальному заводі і набивав опилками – робив з людей чучела з заводним механізмом. Після неї стан – як після доброго жахіття, тільки жахіття забувається протягом кількох днів максимум, а згадуючи цей шедевр дитячої літератури, я досі відчуваю відголосок того липкого глибинного жаху. В прозі Дяченків є щось від доброго жахіття. Я це помітила ще читаючи їхню “Долину совести”. Лук”яненко пише набагато простіше і легше для сприйняття вразливими особами. Але книжки Дяченків чомусь цих нервових осіб дуже приваблюють.

А ще грали в “Бліц” чудова настільна гра. Спочатку Ельнара чи не силою змусила нас пограти, потім ми, насильно ощасливлені, не давали Ельнарі спати, вимагаючи продовження. Хочу її купити, якщо знайду.


@настроение: роздратований

@темы: Книги, События

URL
пятница, 09 ноября 2007
23:02

В етері випуск останніх новин з замку ;)

моешь чашку, думай о чашке
Зараз мій найулюбленіший час в замку - вечір п"ятниці. Сьогодні я вже розповіла свій спіч англійською - і навіть не дуже осоромилась при цьому, попереду два вихідних дня: два ранки, коли можна до схочу спати, приймати душ для задоволення, а не тому що потрібно дуже швидко це зробити, можливість потинятись по замку, обійти ще раз округу, сходити в місто і подивитись на що ще можна витратити останні євро і багато інших чудових можливостей. Звичайно ці вихідні будуть як і всі попередні дещо нудними і навряд виправдають покладених на них сподівань, але це зовсім не псує мого святкового настрою. Зараз закінчу цей запис і піду до нас в будиночок - дівчата собирались влаштувати сьогодні вечірку. Нам з Надєю не їхати, як їм, в Зеламзи завтра, то ми можемо собі дозволити культурну програму на цей вечір.
Залишився тиждень казки перед поверненням до повсякденного життя. Я вже встигла почати сумувати за домом, за батьками, за родиною і друзями. Мені не хочеться навіть хвалитися своїми враженнями і фотографіями - просто хочеться бути з ними. Я дійсно хвилювалась, що після всього цього буржуазного благополуччя мені буде сумно повертатись додому. І просто щаслива від того, що це не так.
В мене багато думок про те, чому так важливо жити на батьківщині, чому Україна все-таки більш рідна мені, ніж Європа, за що я її люблю - і я обов"язково напишу про це колись.
Але зараз мені хочеться просто бути вдячною - бережливо підрахувати все, що я отримала тут, розкласти по полицях, записати в амбарну книгу - щоб все це залишось зі мною, щоб я могла до цього повертатись, коли життя знову здастся мені сумним і сірим, коли виникне спокуса жаліти себе і заздрити комусь. Останній тиждень - хіба не чудовий час для підбиття підсумків? ;)
Мені є за що бути безмежно вдячною. Вся ця поїздка - диво, чи, принаймні, здавалась мені не більше ніж дивом ще півроку тому. Я ніколи не думала, що зможу пожити півтора місяці в справжньому замку, в центрі Європи. Що матиму можливість подорожувати Європою, відчути себе європейкою хоч недовго.
Гори - це ще одне диво. В Карпатах можна зрозуміти що таке гори, які вони прекрасні і величні. Але Альпи - просто приголомшують, викликаючи захват і тремтіння. Люди і людські стосунки - це ще одне неймовірне диво. Вчора, разом з Крістін і Пєтрою - австрійками, які працюють в замку - ми грали в теніс, сміялися, танцювали фламенко - прямо навколо тенісного столу, і я, здається, остаточно поставила жирну галочку в графі "звичайні люди" навпроти австрійців. В кожної нації є свої таракани, які здаються незрозумілими і дурнуватими представникам інших народів, але всі ми - звичайні люди. Крістіан Бенсель - ще один австрієць, який викликав в усіх нас безліч протирічивих емоцій - а тепер я просто не уявляю, що існує життя без його постійної присутності, зауважень, постійних завдань, його невпевненості в собі і його хлопчачих посмішок. І дуже приємно бачити, як змінилось його ставлення до нас - з повного нерозуміння наших взбаламошних жіночих характерів до симпатії і розуміння, як ми намагаємось його підтримати.
Я рада з того, що стала свідком складних і прекрасних стосунків Олесі з Джеррі - це теж диво, яке не можна спостерігати не тамуючи подих.
Венеція! Найбільше диво, яке я просто не можу не згадати, хоч і присвятила їй окремий запис. Насправді Венеція - то не диво, а шкатулка з дорогоцінностями, які можна перебирати, милуючись кожною прикрасою-подією.
І Надя. Надя стала моїм щасливим квитком в Австрію, моїм язиком - кожного разу, як мені не вистачало англійських слів (майже безупинно) - моїм компаньоном в усіх справах - я настільки звикла, що вона весь час поруч, що просто не уявляю, що буде, коли все закінчиться. Без неї в мене б не вистачило рішучості поїхати в Венецію. До Наді я щиро вважала час, витрачений на путівники даремно витраченим - і мало не втратила через це багато гарних місць і цікавих можливостей в Венеції. Люди - це найбільший скарб, який може бути і який найлегше втратити.
А ще мені дуже добре від того, що вдома на мене чекають батьки, що в мене є брат і Марішка, і Ігорьоня, і племінник, якого я ще не знаю, але з нетерпінням чекаю. В мене є робота, є колеги, є друзі - варто інколи їхати кудись більше ніж на пару тижнів - вблизу ці всі прості радості не так легко розгледіти.
Ну і я сама. Сподіваюсь я почала більше себе цінити, я навчилась мріяти і вірити що мрії здійснюються, я зрозуміла, що без чіткого планування свого життя, без постановки довготермінових і кототкочасних цілей життя втрачає сенс. Не розуміючи куди ідеш важко прийти в якесь пристойне місце...
Зараз згадую безліч депресивних щоденників, які є в мережі і стає дуже шкода того, що не всі люди можуть зараз побачити світ таким, яким його бачу я.
Сподіваюсь це ще триватиме...

@музыка: шум процесора лептопа, визг юних американських окупанток :)

@настроение: задоволення і приємна втома

@темы: Личное, Мысли вслух, Наблюдения

URL