А ще зателефонував Андрюха - запропонував зустрітися, сходити кудись на тижні. Спочатку я відігнала від себе думку про зв"язок між вчорашньою розмовою з Мар"яною і цим раптовим спогадом Андрія про моє існування і його трішечки надмірними виправдовувааннями. Але коли пізніше зателефонувала Мар"яшка і натякнула, що Андрій дзвонитиме - сумнівів звідки вітер - не залишилось.
Додому не хотілось настільки, що якби не знайшла де провести вечір - точно пішла б з роботи пішки. І дуже захотілось побачити Андрюху. Щоправда ближче до шостої рішучість почала зникати: ці викладачі страшенно зайняті, а я не люблю відмов, да і звалитись на голову людині ввечері останнього вихідного, попередивши про візит за півгодини - скидається на свинство. Я ні на що особливо не розраховувала, але отримала запрошення заїхати в гості додому. Мене розсмішило, коли Андрій спитав, чи пам"ятаю я де він живе Пам"ятаю.
"Вдома лише чай, захопи чогось смачненького" - раніше така дитяча безпосередність мене дратувала часом, але то було вже в іншому житті. До того ж зараз я була за неї дуже вдячна - ця фраза - "для своїх" хоч Андрюха і здатен таке вивалити будь-кому. В маршрутці посміхалась від передчуття зустрічі (скільки вже пройшло часу? рік? два? а згадати останнє нормальне спілкування взагалі завдання для суперменів).
Було весело. Дивились мої фотки на фейсбуці, я відбивалась від спроб пересадити на мене Анфісу (крису Андрюшкіних племінників), а ці самі племінники спочатку спостерігали за мною здалеку, поступово зменшуючи дистанцію, поки не опинились всі на мені Ірішка мене добре пам"ятає, а Катя з Ігорем були ще в несвідомому віці, коли востаннє бачилися.
Андрій розповідав про свою роботу, а я раділа - ніколи б не подумала що цей шалапут може стати гарним програмером і мати власних студентів...
Згадалось студентські роки, спільні поїздки, враження, які ми ділили, найголовніші в житті події, які переживали разом, вихідні, які дуже рідко проводили не разом. Андрій, Коля і я - ми були гарною командою, до якої потім органічно влилася Танюшка
Тепер з Танею розділяють 200 км (небагато? ну це як подивитись...), потім трагікомічне завершення стосунків з Колею і тепер ось ця зустріч з Андрієм.
І головне, що мені зовсім не сумно.
Я всім їм страшенно вдячна, що були зі мною, що я мала таких друзів - таку сім"ю.
Це саме той випадок, коли в пам"яті залишається лише світлі, смішні, гарні моменти, а все образливе і неправильне якщо і не забувається, то стає зовсім неважливим.