Вчора нарешті зрозуміла що все гаразд. Вперше з тих пір, як закінчився запас щенячої радості від повернення на батьківщину.
Все-такі не від погоди (чи нестійкого жіночого гормонального фону, чи несприятливих обставин, чи ще чогось в тому ж стилі...) залежить настрій. Хоч і хочеться інколи списати все на ці, такі зрозумілі фактори. Сьогодні похмуро, з сірої вогкої мочалки, на яку перетворилося небо, зриваються краплі - і це, на диво, аж ніяк мене не бентежить.
Вчора на роботі з самого ранку влаштували перестановку меблів. Я відчула просто фізичне полегшення, коли колеги, втомившись переконувати мене в тому, що це лінолеум постелений криво, змирились і дозволили таки поставити рівно столи (тепер лінії малюнку на лінолеумі паралельні прямим лініям столів). Ну і понеслося - переставляли все, що було можливо. Може саме це пересування меблів вплинуло на усвідомлення правильності цього світу - неначе всередині щось впорядковується з впорядкуванням зовнішнього простору.
Або, можливо, книга. Як і колись в дитинстві, книжки - це мій світ, в якому можна не лише сховатись від результатів ревізії, але і змінити щось невловиме в реальному світи за допомогою них. Дяченків я люблю за самобутність і уникання банальних хепі-ендів. Не розчарували. Але саме зараз я би не відмовилась від банального, пошлого, дурнуватого хепі-енду - зі сльозами, соплями і "... і померли в один день". В будь якому разі вже дуже давно не траплялося такої чудової казки, як "Ритуал" з такими справжніми, майже реальними стосунками.
А ще - вчора ввечері, коли в нашому робочому кабінеті, в якому мені нарешті добре і затишно, на столі лежала книжка, від якої я отримувала просто насолоду, а сама я займалась нашими підопічними - то просто таки відчувала що все гаразд. Що зустріч нового року на роботі, яка на мене чекає - це майже благословіння, що всі колізії, які відбуваються зараз в Центрі, мають причину і вирішення, що не такою вже безглуздою і безрезультативною є моя трудова діяльність...
Ось такий Божий спокій. Спокій не тому, що навколо квіти і метелики, але спокій посеред уламків - не "тому що", але "всупереч". Розуміння цього додає оптимізму моєму сидінню на валізі посеред пустелі. Мені все так само немає куди іти, але надія, що закінчиться колись і це, зі мною.