Все гаразд, все добре. Аж якось дивно. Щось давненько не було потрясінь, образ, нерозуміння і відчаю.
Може то вже мудрість?
Щось рано, правда.
Ну може то хоч її перші паростки?
І дійсно дивно. Немає жодних приводів для радості, але радісно. Ніяких причин для задоволення, але я відчуваю себе задоволеною. Все ні фіга не зрозуміло, та мені якось і не потрібно (нарешті) розуміти аж ВСЕ.
І навіть не так і багато хочеться.
І бажання якісь дивні.
Щось давненько в моєму житті не було лісу...
Насправді в моєму житті - як і годиться міській дівчинці - було не так вже багато лісу в принципі.
Їх було три
В третій ми з класом ходили на пікнік. Я навчалась, здається, в восьмому. Гарний ліс.
Ще один - називався Гербовецьким. Точніше так він називався в країні, де я жила. Але, оскільки він був просто велетенським і належав кільком країнам, то я цілком припускаю, що це була не єдина його назва. До чого ж там було гарно! Величні дуби пам"ятаю досі. Стовбури-колонни, що стоять на килимі з власного листя і ніякого неба - лише стеля з ще живого листя цих дубів. Це було таке дивне враження. Ти начебто точно знаєш, що ти в лісі, але не можеш позбутися відчуття, що це казкова зала, в якій ось-ось щось почнеться. Ти ще не знаєш що, але про всяк випадок не галасуєш, а чекаєш. Поважний вік дубів, що бачили в багато разів більше ніж мені дозволяла кількість прожитих років - впливав на природнє дитяче бажання верещати і веселитися. Чи, може, то був вплив дорослої людини, яка вчила нас, дітей, слухати...
А ще один ліс - в селі де жили бабушка і дідусь. Найкраще запам"ятались квіти. Я їх збирала, а мама розповідала як вони називаються, які вже занесені до червоної книги, тому їх не можна зривати - лише зрізати ножем стебла.
І запах.
Це самий милий ліс в світі. Можна лежати на землі і дивитися на проміні сонця скрізь сплетіння гілок і листя. І слухати як те листя шурхотить на вітрі. Це такий заворожуючий звук, який не приїдається, не дивлячись на одноманітність. І своєю я там відчувала себе лише в супроводі мами. Там вдома була вона. З лісом важко переходити на "ти", я завжди була в ньому лише гостею. І рідко наважувалась сама заходити далеко - всі ці звуки, блукаючі сонячні плями, мешканці - начебто ти не сама - весь час відчуваєш на собі погляд.
Тому набіги на виноградник, стежки і галявини - це все було щодня. А ліс так і не став буденним.
Так і залишився святом.

" - Чего не хватает котенку, когда оно ест полиэтилен?
- Мозгов..." (с)
А чого не вистачає мені, коли так хочеться в ліс?
От просто виньте і покладіть мені ліс.
Просто зараз.
Спаковувати не обов"язково.

@темы: Особисте, Колись було

@темы: Особисте, Цитата

@темы: Колись було

Досліджую нову для себе сферу - пошук роботи через інтернет.
Як багато можна дізнатися! Відчуваю себе страшенно мудрою
В Україні, виявляється, також є свій Mr. Shopper! Тільки у нас він зветься "Таємничим покупцем" Подумала чи не відправити туди своє резюме, потім подумала що не солідно. Але так цікаво
Проте я таки розійшлася не на жарт. Понадсилала своє резюме всюди, куди тільки було можливо. Найекзотичніший варіант - на заміщення вакансії директора металургійного заводика в Західній Африці
Чом би й ні? =))
Буде весело, коли у роботодавців теж розвинене почуття гумору і я отримаю запрошення на співбесіду
Насправді хочу залишитись в Кіровограді. Ой як хочу! Але вже краще Західна Африка, аніж Київ. По-перше спрацьовує здорове почуття протиріччя - якщо всі до Київа, то мені не по дорозі з усіма. По-друге - просто не люблю. А головне - якщо вже змінювати в житті бодай щось - то надавати перевагу найекстремальнішим варіантам.

Ані освіта, ані досвід роботи не дозволяють мені сподіватися на можливість розпочати кар"єру в металургійній промисловості. Але все. Пізно. Я вже уявила себе засмаглою амазонкою в яскравому платку, чомусь на лошаді (здається тут щось вплітається з ковбойської саги), піднімаю металургійну промисловість Західної Африки...
Ееех....

@музыка: Михаил Карасев. Солдат

@темы: Робота, Особисте

В мене є проблема. Не проблема навіть, так – проблемка.
Розміром всього лише 3 на 4.
Спершу я якийсь час клянчила у керівництва оформлення посвідчень на роботі. Керівництво прислухалось. А тепер вже місяць чекає від мене фотографії на документ, що має посвідчувати мої особу та посаду.
Я і мої зображення – ми часто на Ви. А з документальним фото все абсолютно сумно.
Моє щастя, що я ніколи не мала справ з правоохоронними органами (крім роботи, звісно).
Але митники і прикордонники, які ніколи ще не вивчали мої документи менше хвилини – це так. Стоїш всю цю довгу хвилину перед віконцем, поки серйозний чоловік чи жінка повільно переводять погляд з фотографії на моє щире обличчя і набувають здивованого вигляду. А ти їм максимально мило посміхаєшся...
Бррр =)
Тепер я вирішила піти в обхід – обійти десятою дорогою ательє миттєвих фотографій. І поїхала до Маріші. Як не дивно, але навіть в комфортних домашніх умовах документальна фотографія навіть і не подумала поступитися. Насміявшись від процесу ми вирішили що з сотні моїх облич, більш менш пристойне обрати можна. А коли прийшов Сергій, я підступом вирвала з нього обіцянку поворожити над фоткою в гімпі і зробити з мене худорляву білявку з блакитними очима «Нівапрос», - відповів брат, правда виявив сумніви щодо того, чи буде такий документ мою особу посвідчувати.
Зійшлися на тому що я маю бути просто красунею і цього буде цілком досить.

Ну то й що?
Це всього лише документ. Може і не доведеться показувати його частіше, ніж паспорт

@темы: Робота, Особисте

Почуття гумору мені зраджує.
Це як пробки в електролічильниках. Вже не знаю від чого вони там перегорають, підозрюю своїм жіночим розумом, що від підвищеної напруги в електомережі. Подібно і моє почуття гумору - трішечки напруга зависока і запобіжники все вирубають.
От вже не очікувала такої підступності...
І як же ж це недоречно!
Саме в ті моменти , коли б так виручила широчезна щира посмішка, влучний жарт і, головне, пофігістське ставлення, я - натомість - парюсь, ображаюсь, гружусь і іншими деструктивним ідіотизмом займаюсь.
Ну от, виговорилась і полегшало.
А тепер можна і визнати, що не все так і сумно. Років з десять тому я б в подібній ситуації не знайшла кращого виходу, ніж впасти в депресію, роки два тому - смертельно образитись
А зараз мені просто хочеться бути простішою, почати, нарешті спримати людей як є і бути сильнішою.
Ображають тих, хто ображається.

@настроение: самокритичний

@темы: Особисте, Думки вголос

Це мій час – рання весна.
Обожнюю.
Весну люблю в будь-яких проявах – ранню, пізню, квітневу, з дощем і снігом, теплу, холодну і мокру, квітучу і засушливу. Навесні немає поганої погоди і тим більше поганого настрою.
Але рання весна – це щось особливе. Вже потім, коли почнуться квіти-бруньки – все понесеться звичним галопом. А рання весна така важлива, тим, що не поспішає. Можна не летіти, випереджаючи себе, а озиратись навколо, стоячи на ескалаторі.
Мені добре.
Так добре, як вже давно не було.
Помічаю в собі зміни, яким радію.
Я припинила дратуватись через правила установ, до яких прихожу.
Замість
«Як це знімати верхній одяг? Це піджак, а не пальто!»,
«В сумочці ж гаманець і телефон! В мене замалий кулачок, щоб затискати їх в ньому!»,
«Як у них все погано організовано!»,
«А от в цивілізованих країнах...»,
зараз просто посміхаюсь і роблю як вимагають дурні првила. Та і дурними вони здаються вже не так часто.
Почала помічати, як багато зайвої інформації виплескую назовні. Як працелюбна бджолка Майя – в одному місці отримала, в іншому залишила (написала і згадала цитату про те, що не варто сварити себе – потрібно залишити іншим їхню роботу ) А тепер просто зникає потреба ділитися з іншими зайвим. Інколи, правда, продовжую – за інерцією. Але засмучуюсь щодо своєї нестриманості ще до того, як відчую наслідки.
Не знаю, чи Кіровоград став чистішим, чи просто я дивлюся на нього іншими очима, але я знову люблю своє місто.
Думка про необхідність поїхати звідси поки що неприємно шкрябає наждаком.
Я готова до змін, я можу звикати до будь-чого, вмію радіти будь-де. Але мені так добре і так звично тут.
Але я про весну
Навіть з вікна робочого кабінету це дивовижне видовище. І вдень, коли сонце. І коли сутеніє.
До речі про роботу.
Перший тиждень без вихідних минувся успішно. Звичайно я берегла сили для фінішу марафонської дистанції, використовуючи декілька простих правил. Не виявляла особливого фанатизму, приїзжала пізніше і раніше їхала з роботи. А ще можна робити стільки корисних речей в робочій час! Навіть не до всього запланованого дійшли руки. Наприклад до читання англійської книжки. Але в мене залишилось ще три тижні. А в неділю дивитимусь фільм свого дитинства «Бум».
Втім ще є чого прагнути.
Так веселіше жити.

@настроение: весняний

@темы: Робота, Весна

Cьогодні, після чергової спроби рятування людства від проблем в кінці звичайного робочого дня, прийняла для себе кілька вагомих рішень.
1. Ніяких розмов про роботу після закінчення робочого дня! А краще взагалі забувати про неї. Бамкнуло «ура додому» - вважайте безробітня. А вранці процес «згадати все» і на роботу.
2. Не можна переживати за людей, яким намагаєшся допомогти! Я знала про це, ну знала ж! І все одно – ті самі грабельки. Співпереживання, хвилювання мало того що забирають неймовірну кількість енергії, та ще і впливають на вміння аналізувати ситуацію і знаходити вдалі рішення. І в результаті – ні собі, ні людям.
3. Зав’язую з «Ні, я не розумію як можна так безглуздо чинити?!», «Ну і для чого так було робити?» - і далі перелік всіх «так». «Що за дура(к), ідіот(ка)...» , «Я б на їх місці...» Ці і багато інших варіантів дуже вже межують з правдолюбством. А правди, як відомо, немає, існують тільки точки зору. Кожен є на своєму місці і так тільки здається, що твій розум, досвід і неабиякі моральні якості можуть вирішити всі проблеми (інших, ну звичайно інших людей). А на своєму місті гальмуєш тупиш і всяко робиш дурниці...
4. Виправдовувати також припиняю. Люди (ой як тяжко ) мають право не бути зі мною щирими, не сприймати серйозно, не хотіти робити те, що я вважаю для них за краще. Я залишаюсь на їхньому боці лише тому, що це моя робота – бути на боці клієнта.
5. Впадаю в сплячку. Годин вісім, а краще – дев’ять міцного здорового сну просто необхідні для рятівника людства від проблем.

Правило перше особливо актуальне на початку двох вихідних напередодні марафона працелюбності – 24 дні без вихідних.
Відпочити потрібно так, щоб не було мучітєльно больно...

@настроение: рішучий

@темы: Робота

Часто кажуть, що немає в світі прекраснішого, ніж діти.
Не можу погодитись.
Всесвіт має безліч потенційно вражаючих прекрасних речей, можливостей, сюрпризів. За кожним поворотом дороги на тебе чекає щось.
Ну, або – дещо – це вже як пощастить
Але, дивлячись на беззубу Маськіну двомісячну посмішку, починаю в цьому сумніватись.
І не так багато є речей, приємніших усвідомлення того, що ти гідна довіри трирічної людини, якій є до кого притулитися, коли сумно і немає мами поруч…

Ось так і почну любити дітей

@настроение: ніжність

@темы: Особисте, Думки вголос

@настроение: шукаю настройщика

@темы: Робота, Особисте, Будні, Думки вголос