Сьогодні прокинулась від сонця в вікно і криків галасливих горобців. Яке відчуття! Одразу згадався вірш. Не пам’ят...

четверг, 21 февраля 2008

22:00

pemashka

моешь чашку, думай о чашке

Сьогодні прокинулась від світла

Перші 30 секунд просто не могла второпати хто я, де я і чи я не запізнилась. Чудове відчуття.
Про те що мені потрібно на роботу не забула ні на секунду

Але куди саме – на роботу – на роботу, чи на роботу – кудись ще?
Ах так. В лікарню – забрати дитину і перевести її до будинку дитини.

І ось там все було так передбачувано, я не була приємно здивована
Під воротами лікарні була за десять дев’ята – рівно на десять хвилин раніше, ніж ми домовились з мамою Малюка.
Постояла на сонечку ці 10 хвилин – цього вистачило щось зрозуміти що на дворі така гарна погода, що моя опухша щока не таке вже і лихо.
Мамочка не з’явилась і я забрала дитину сама.
Була щиро здивована. Знаючи маму, очікувала побачити загальмованого нещасного хлопчика, натомість отримала (прийняв – здав, майже як товар по відомості) гарнесеньку розвинену дитину 2.5 років з абсолютно збереженим інтелектом. Давно вже не бачила таких зеленющих очей, з чоними віями, які лежать на щоках і дістають брів. Всю дорогу до центру (потягнула дитину пішки – сподівалась що мамочка лише запізнюється) Малюк залазив до кожного водовідводу, вивчив на дотик всі стіни і огорожі, привітався з собаками і спробував забігти під машину, поки я відповідала на дзвінок.
Дивно, але жінка з дитиною – це якось приваблює чоловіків. Чула не раз, переконалась сьогодні. Заговорив досить пристойний на вигляд чоловік, допоміг нести дитину. Поки я дзвонила на роботу, поцікавився – чи не чоловіку.
- Який чоловік? Це ж робота.
- Так, дійсно, який чоловік
Вже потім я зрозуміла, яким чином було сприйняте оце моє «який чоловік?». На прощання попросив телефон, спочатку я щиро здивувалась, бо ідея флірту якось не одразу прийша в мою, забиту геть іншим, голову. Сказав, що чоловіку не обов’язково розповідати. А коли я перепитала чи все розповідає йому жінка, якось сумно відповів що не знає.
Зрозуміло.
Малюк радісно пішов зі мною з лікарні, цьом-цьом, пока-пока – тьотям. Але, коли вже наближались до будинку дитини я зрозуміла з чим був пов’язаний цей спокій. Він розраховував побачити маму...
Занепокоївся. Намагався закотити істерику. Я далека від різних «усі-пусі, маленький», але і черствій, до всього звичній мені було шкода його. В дворі закладу аж до дверей були намальовані дитячі малюнки – метелики, слоники, квіточки. Як могла я відволікала малого від його тривожних думок цими малюнками. Він мужній хлопчик. Плакати почав по-справжньому лише тоді, коли зрозумів що і я – то тимчасовий варіант. Просив дати йому курточку і шапку. Дали – вдягнув. Але, коли я почала прощалася, він так дивився мокрими від сльоз оченятами, що я відчула себе підступною зрадницею. Ненавиджу, коли брешуть дітям. І, хоч не обіцяла йому що веду до мами (сказала що до гарних тьоть, вони будуть посміхатися – цілковиту правду) але вже давно не відчувала себе такою підлою брехухою.
Гидко.
Маму-курку хотілося удавити :bricks:

Вона просто проспала.

І, навіть після всього моя душевна рівновага залишилась зі мною.
Все рідше відчуваю себе актрисою, яка грає роль – біль, розпач, образу, жертву несправедливості.
Все частіше живу.
Ну принаймні мені так здається.
І подобається так.
А може це просто погода – тепло і сонце.

Другий укол я перенесла якось навіть легше. Хоч сльози стримати важко – це як на вітру – не залежно від емоцій, просто проступають на очах. І, здається, лікар почав мене поважати.
Тупо, розумію, але приємно )))
А ще мені приємно бачити його співчуття, його старання зробити болючий укол мінімально болюче.
Так.
Це фігня.
Отже - страждаю фігньою.
Ну то й що? ;-)

А мій племінник ввечері пригадує події, які відбулися за день і дякує за них Богові.
Щойно телефонувала Марішка і переповіла: "Іра. Впала. Штанці брудні. Мили штанці" :-D