І чому пізно ввечері так хочеться їсти? Особливо коли жодного бажання шукати чогось смачненького серед дивом відкритих в такий час магазинів.
Але я не про це.

Останнім часом я думала про актуальну нині альтернативу - націоналізм (патріотизм) - космополітизм. А сьогодні почала думати ще і про дружбу і друзів. Можливо я як завжди все ускладнюю, надто багато думаю, але виправдовую себе цією, дещо підлітковою, кризою, яку я переживаю зараз.

Що таке дружба? От вже не думала, що колись це поняття перестане бути для мене зрозумілим. Мабуть це все ще продовження ревізії: намагатись все обрахувати і зрозуміти. Кажуть що друзів не може бути багато, але завжди я могла назвати кількох людей в своєму оточенні цим словом. Тепер всі люди навколо мене діляться на сім"ю, родину, значення якої з кожним прожитим роком все вагоміше і на всіх інших людей. Оточуючі діляться на тих, кого я люблю (поважаю, захоплююсь, підтримую, в кого шукаю підтримки) і на тих, кого відверто не люблю. А ще є ті, з ким мені приємно інколи проводити час - можливо це і є дружба-по-дорослому? Без зайвих емоцій, без ідеалізації, без очікувань що в потрібну хвилину поруч має опинитися плече друга, який все зрозуміє, все пробачить? Випили разом пива, з"їли кекс, обговорили останні події (дітей, кавалерів, розваги) - і все, адьйос, амігос, до нових зустрічей? Спілкування з друзями нагадує мені останнім часом середньовічний танець - все чинно і благопристойно: зійшлися, розкланялись, обмінялися серією фраз і посмішок, знову розкланялись - і розійшлися. Ніяких емоцій, жодних почуттів - навіть думати можна про своє, аби на обличчі залишались привітність і посмішка. Невже я ускладнюю і друзі - це дійсно лише ті люди, з якими просто приємно і радісно інколи провести разом час?
Але тоді, коли мої знайомі, розповідаючи про когось, кажуть "друг", "друзі", я ловлю себе на іронічному ставленні. Враження, наче мати друзів - це лише частина іміджу, маски, тому що не мати друзів - непопулярно і не може характеризувати особистість з гарного боку. І от всі ми такі гарні, глянцеві, блискучі і такі самотні, маючи друзів. Знову згадуються банальні фрази про самотність серед людей, про те, що всі ми приречені на самотність і нерозуміння подібними собі...
І невже всі слова, книжки, фільми про спорідненість душ, про вірність будь що, про небайдужість - то лише слова? Чи просто я не та людина, з якою можна так зближуватись?

Цікаво, ці мої переживання - це об"єктивне сприйняття ситуації, чи це мій настрій? Починала писати як роздуми, навіть весело, але зараз щось зовсім тяжко на душі стало, якось порожньо і самотньо жити в тому, що сама описала. Найбільше сумно від того, що настрій настроєм, але до цих думок я йшла не день і не два - останній рік проходить в оцінках: друг - не друг? довіряти - не варто; і відповідях: не друг, не варто... Не друг - тому що це важливе слово, їм не можна назвати просто гарну приємну людину. Не варто - тому що жодна людина не зрозуміє, не сприйме твій біль, чи твою радість як власні.
Як же хочеться, щоб знайшлася хоч одна людина, яка б потрусила мене за плечі і сказала: ей, ти про що? а як же я??? Але точно знаю що дива не відбудеться, що всі всім відносно байдужі, та і мені все має бути так само байдуже. А може це не так вже і погано? Просто у кожного своя сім"я, стосунки, турботи; у кожного є власне коло повсякденних справ, яким всі ми бігаємо, доки не закінчується дія заводного механізму...

І ось я знову відкладаю роздуми про націоналізм, якими також переймаюсь останнім часом, і залишаю їх своїм завданням на найближчі дні...