Завтра - останній повний день в замку. Насправді він мав бути передостаннім чи навіть перед-передостаннім.
Завтра, в п"ятницю - закінчується наша програма. Більшість роз"їзжається в суботу рано вранці. Тому ми мали провести в замку ще два сумних дня (Вам знайоме відчуття суму після того, як люди, з якими довгий час спілкувався, роз"їзжаються і ти залишаєшся в тій самій обстановці, наодинці зі спогадами?), а в понеділок ми мали поїздами поїхати в Мюнхен (що само по собі достатньо втомлює), погуляти там вдень, переночувати в хостелі і раннім ранком вівторка відправитись в аеропорт. Але плани змінилися і попереду знову пригоди.
У Олесі є знайомий по якійсь конференції - Йохан, який мешкає в Штутгарді. І цей самий Йохан запропонував нам приїхати в суботу по нас на машині, відвезти в свій Штутгард. Там ми ночуватимемо в його квартирі (він сам зупиниться у батьків). В неділю у нас щільна програма на день, яка включає відвідання церкви Йохана (з перекладом на англійську), знайомство з Йоханновими друзями, похід в кіно на якусь французьку комедію і інші розваги (сподіваюсь ) Ночуємо в Штутгарді, а зранку відправляємось до Мюнхена, де остаточно прощаємось з Європою і вилітаємо у вівторок додому.
Дуже хочеться щоб цей Йохан нам сподобався. Олеся, говорячи про нього, переважно загадково посміхається. На Надіне запитання чи він симпатичний, Олеся дала відповідь, від якої будь-яка дипломатична чи шпигунська одиниця позеленіла б від задрощів - технічно з"їхала на суб"єктивність самого поняття симпатичності. Але людина, яка пропонує одній більш-менш знайомій і двом цілковито незнайомим особам вбити на них 2 вихідних, провівши, при цьому, купу часу за кермом - просто зобов"язана бути симпатичною - з самих найоб"єктивніших міркувань! Якщо виявиться, що Йохан - ще один самозакоханий тип, яких служить Людству і приходить з цієї причини в захват від себе - я цілковито засмучусь. Одне мені дає підстави для оптимізму вже зараз - Йохан - не австрієць. Тому що обіцянки австрійців я вже звикаю ділити не на два, навіть, - на 10, потім ще трішечки віднімати - і буде саме те, чим такі обіцянки переважно закінчуються.

В замку зараз - просто краса. Спочатку, коли ми лише приїхали і були тут цілковито самі - не рахуючи персонал - було сумно. Неначе нікому крім нас це забуте місце не потрібне. Але пізніше я мала безліч можливостей повністю задовільнили свій брак спілкування. Тут побували різні люди - американські підлітки - галасливі і смішні; американські студенти - надто шумні, через яких було важко підійти до загальних комп"ютерів та до їжі в столовій; рада директорів Шлосса - серйозні, не завжди надто приємні люди; таємничі викладачі коледжів - з якми ми зустрічалися за ланчем і в бібліотеці, де вони писали свої таємничі роботи...
Зараз крім нашої групи, трьох викладачів, персоналу замка і дуже спокійних молодят з Австралії, які подорожують Європою, тут немає нікого. Це так приємно - просто бути в пустій бібліотеці, ходити пустими коридорами, їсти в тиші під спокійну розмову з людьми, яких дійсно хочеться за своїм столом бачити і посміхатись просто так, а не з ввічливості...
Я ще не можу усвідомити що післязавтра мене вже тут не буде. Це так дивно. Але, здається, не особливо сумуватиму. Те, що спочатку вражало (Альпи навколо, старовинний замок, наш дім, умови...) тепер стало звичним і буденним. Мабуть єдина користь, яку я можу побачити в подорожуванні - здивуватись. І, можливо, почати цінити те, що є вдома.

Сьогодні написала Машка - я страшенно зраділа, як і завжди. Вона нагадала мені про те, що дуже скоро назва мого щоденника втратить актуальність. А я ще не вирішила, що з цим робити
Тримайся, Кризовий центр, я вже їду!