Чомусь не очікувала такого позитиву від російського фільму. Тим більше від російського фільму про життя монахів. Якось не асоціювалось в мене православ"я з почуттям гумору, із справжньою вірою, з оптимізмом.
Згадалася Пашукова Тетяна Іванівна і психологія духовного розвитку, її розповіді про мудреців з різних народів і релігійних систем. І слово згадала, яким часто називали таких людей, що не бояться бути "не такими", не бояться щирості, неповаги інших, які знають свою маленьку ціну і при цьому виявляють величезну гідність. Юродиві. Люди що не просто знають про Бога - які розуміють Бога, які його бачать, чують, які живуть не для себе і своїх дрібних задоволень, які ніколи повністю не задовільняють.
Це гарний фільм, щоб оцінити себе - в прямому значенні - скласти собі ціну. Зрозуміти наскільки ти залежиш від оточуючих людей і їхньої думки про тебе; як насправді ставишся до себе; чому допомагаєш і чому заздриш; як сильно, багато і часто боїшся - і якими смішними і дрібними є твої іграшкові монстри...
І знову - не зрозуміти навіть - десь на інтуітивному рівні відчути, що є дещо набагато більше, ніж те, що переживаєш щодня. І те що не можна допомогти людині, яку всім серцем не любиш: допомогти щоб виділитись, "дати зрозуміти", заробити аванс на наступні взаємні послуги, підкреслити власну необхідність і значущість.
Це ж треба, скільки ми всього на собі тягнемо. А все так просто і так елементарно. Але самого бажання мало - інакше багато бажаючих вже спростилися б до рівня амеби. Щось є штучне в бажанні змінитися: неначе себе можна змити і знайти всередині щось інше. Щось має зламатися, померти, щоб на цьому ж місці виросло, народилось щось справжнє.
Мабуть кожен юродивий проходить через події, які ламають його, але насправді, ламається непотріб.
І більшість ніколи не знайде в собі сил, щоб бути тим, чим є. Тому що іноколи це дуже боляче. Потім буває дуже радісно, але спочатку тільки боляче.