На дворі щось жахливе – кругом лежить сніг, періодично пускається дощ, мокро, вітер. Вчора ходили вниз в місто, я промочила наскрізь ноги, пустився дощ. Була можливість написати повідомлення Крістіану, щоб він за нами заїхав, але я уперлася, щоб цього не робити. З одного боку якась дурнувата гордість, з іншого – обурення тим, що можна от так от запросто втрутитись в чиїсь плани, змусити людину робити щось, чого робити вона зовсім не збиралась. Ми йшли пішки весь цей слизький і мокрий кілометр в гору, в чоботах чавкала вода і мене "включило" - простіше кажучи – я впала в істерику. Так цікаво спостерігати власну істерику, бути незадоволеною собою і не мати сил взяти себе в руки, щоб припинити скиглення. Цікаво, я колись наближусь до межі норми, чи я безнадійна?
Залишок вихідних просиділи вдома - взуття відповідного погодним умовам мало в кого є, настрою для прогулянок в щощ і вітер - тим більше.
Щастя що є книжки (автори, які їх ще пишуть і інтернет, в якому ці книжки можна знайти навіть далеко книжкових полиць з книжками зрозумілою мовою, і Антон, який ці книжки знаходить і вільний доступ до паперу і принтерів). Дві ночі поспіль читаю Марину і Сергія Дяченків. Спочатку була "Маги могут все", зараз прикінчую "Землю весняров". Люблю фантастику. Мені здається що образи і алегорії, які використовує цей жанр, мають більше можливостей щоб відобразити об”єктивну дійсність, ніж жанри, визнані реалістичними. І більше змушують замислитись. Як пишуть Дяченки мені подобається. Герої не діляться на “гарних” і “поганих” сюжети дуже цікаві, а виконання самобутнє і досить незвичне. Але ж і є в прозі Дяченків щось моторошне... Колись в дитинстві читала книжку – автора і назву вже навряд колись згадаю і навіть сюжет пам”ятаю смутно – хтось переробляв людей – потрошив їх на спеціальному заводі і набивав опилками – робив з людей чучела з заводним механізмом. Після неї стан – як після доброго жахіття, тільки жахіття забувається протягом кількох днів максимум, а згадуючи цей шедевр дитячої літератури, я досі відчуваю відголосок того липкого глибинного жаху. В прозі Дяченків є щось від доброго жахіття. Я це помітила ще читаючи їхню “Долину совести”. Лук”яненко пише набагато простіше і легше для сприйняття вразливими особами. Але книжки Дяченків чомусь цих нервових осіб дуже приваблюють.
А ще грали в “Бліц” чудова настільна гра. Спочатку Ельнара чи не силою змусила нас пограти, потім ми, насильно ощасливлені, не давали Ельнарі спати, вимагаючи продовження. Хочу її купити, якщо знайду.