Зараз мій найулюбленіший час в замку - вечір п"ятниці. Сьогодні я вже розповіла свій спіч англійською - і навіть не дуже осоромилась при цьому, попереду два вихідних дня: два ранки, коли можна до схочу спати, приймати душ для задоволення, а не тому що потрібно дуже швидко це зробити, можливість потинятись по замку, обійти ще раз округу, сходити в місто і подивитись на що ще можна витратити останні євро і багато інших чудових можливостей. Звичайно ці вихідні будуть як і всі попередні дещо нудними і навряд виправдають покладених на них сподівань, але це зовсім не псує мого святкового настрою. Зараз закінчу цей запис і піду до нас в будиночок - дівчата собирались влаштувати сьогодні вечірку. Нам з Надєю не їхати, як їм, в Зеламзи завтра, то ми можемо собі дозволити культурну програму на цей вечір.
Залишився тиждень казки перед поверненням до повсякденного життя. Я вже встигла почати сумувати за домом, за батьками, за родиною і друзями. Мені не хочеться навіть хвалитися своїми враженнями і фотографіями - просто хочеться бути з ними. Я дійсно хвилювалась, що після всього цього буржуазного благополуччя мені буде сумно повертатись додому. І просто щаслива від того, що це не так.
В мене багато думок про те, чому так важливо жити на батьківщині, чому Україна все-таки більш рідна мені, ніж Європа, за що я її люблю - і я обов"язково напишу про це колись.
Але зараз мені хочеться просто бути вдячною - бережливо підрахувати все, що я отримала тут, розкласти по полицях, записати в амбарну книгу - щоб все це залишось зі мною, щоб я могла до цього повертатись, коли життя знову здастся мені сумним і сірим, коли виникне спокуса жаліти себе і заздрити комусь. Останній тиждень - хіба не чудовий час для підбиття підсумків?
Мені є за що бути безмежно вдячною. Вся ця поїздка - диво, чи, принаймні, здавалась мені не більше ніж дивом ще півроку тому. Я ніколи не думала, що зможу пожити півтора місяці в справжньому замку, в центрі Європи. Що матиму можливість подорожувати Європою, відчути себе європейкою хоч недовго.
Гори - це ще одне диво. В Карпатах можна зрозуміти що таке гори, які вони прекрасні і величні. Але Альпи - просто приголомшують, викликаючи захват і тремтіння. Люди і людські стосунки - це ще одне неймовірне диво. Вчора, разом з Крістін і Пєтрою - австрійками, які працюють в замку - ми грали в теніс, сміялися, танцювали фламенко - прямо навколо тенісного столу, і я, здається, остаточно поставила жирну галочку в графі "звичайні люди" навпроти австрійців. В кожної нації є свої таракани, які здаються незрозумілими і дурнуватими представникам інших народів, але всі ми - звичайні люди. Крістіан Бенсель - ще один австрієць, який викликав в усіх нас безліч протирічивих емоцій - а тепер я просто не уявляю, що існує життя без його постійної присутності, зауважень, постійних завдань, його невпевненості в собі і його хлопчачих посмішок. І дуже приємно бачити, як змінилось його ставлення до нас - з повного нерозуміння наших взбаламошних жіночих характерів до симпатії і розуміння, як ми намагаємось його підтримати.
Я рада з того, що стала свідком складних і прекрасних стосунків Олесі з Джеррі - це теж диво, яке не можна спостерігати не тамуючи подих.
Венеція! Найбільше диво, яке я просто не можу не згадати, хоч і присвятила їй окремий запис. Насправді Венеція - то не диво, а шкатулка з дорогоцінностями, які можна перебирати, милуючись кожною прикрасою-подією.
І Надя. Надя стала моїм щасливим квитком в Австрію, моїм язиком - кожного разу, як мені не вистачало англійських слів (майже безупинно) - моїм компаньоном в усіх справах - я настільки звикла, що вона весь час поруч, що просто не уявляю, що буде, коли все закінчиться. Без неї в мене б не вистачило рішучості поїхати в Венецію. До Наді я щиро вважала час, витрачений на путівники даремно витраченим - і мало не втратила через це багато гарних місць і цікавих можливостей в Венеції. Люди - це найбільший скарб, який може бути і який найлегше втратити.
А ще мені дуже добре від того, що вдома на мене чекають батьки, що в мене є брат і Марішка, і Ігорьоня, і племінник, якого я ще не знаю, але з нетерпінням чекаю. В мене є робота, є колеги, є друзі - варто інколи їхати кудись більше ніж на пару тижнів - вблизу ці всі прості радості не так легко розгледіти.
Ну і я сама. Сподіваюсь я почала більше себе цінити, я навчилась мріяти і вірити що мрії здійснюються, я зрозуміла, що без чіткого планування свого життя, без постановки довготермінових і кототкочасних цілей життя втрачає сенс. Не розуміючи куди ідеш важко прийти в якесь пристойне місце...
Зараз згадую безліч депресивних щоденників, які є в мережі і стає дуже шкода того, що не всі люди можуть зараз побачити світ таким, яким його бачу я.
Сподіваюсь це ще триватиме...