Цікаво, скільком подіям в нашому житті, благословінням, щасливим моментам ми не даємо відбутися своїм невірством, невпевненістю в собі, своїми комплексами?
"Це надто дорого для мене, я ніколи цього не матиму!" "У мене так ніколи не вийде!" "Мені не можна працювати з грошима - я ж не вмію ними розпоряджатися!" "Такі хлопці не для мене, він не може звернути на мене увагу!" "Я не маю шансів отримати цю роботу, не варто навіть пробувати" "Не вмію!" "Не можу" І ще купа різних не, не, не...
Можливо в вашій світлій голові ніколи не з"являються такі думки і ви поблажливо посміхаєтесь з мого марення. Тоді ви щаслива людина.
Респєкт.
Тому що я, майже на фізичному рівні відчуваю інколи, ці альтернативні можливості, якими я можу скористатись якщо... але втрачаю...
Сьогодні я раптом, з усією впевненістю це зрозуміла: я маю рівно стільки, скільки готова взяти, простягнувши руку. Це моя відповідальність. Все що я маю дає мені Бог, він не може лише одного - змусити мене взяти його подарунок - бо це є моя відповідальність, моя сміливість, моя готовність.
В дитинстві я дуже любила фільм "Секретні матеріали". В особливий захват мене, малу, приводило вміння Дейни Скаллі друкувати на комп"ютері, не дивлячись на клавіатуру. Мені дуже цього хотілося. Пройшло кілька років і я цьому навчилась. Так само було з грою на гітарі, з англійською мовою, з покупкою камери, з чисельними поїздками... Я вірю в чудеса, бо я їх бачила.
Але моя віра обмежена. Тому що багато в чому я звикла жити на прив"язі, бути скутою. Легше робити "що скажуть", ніж самій вирішувати куди йти. І, навіть розуміючи що вільна, я продовжую істерично триматися за свій ошийник, який дає відчуття безпеки; часто виявляючись не готовою до своєї свободи, закриваю руками очі - як ми ховались в дитинстві - намагаючись повернути відчуття безпеки.
І дуже важко змусити себе розчипити пальці і відпустити ошийника, піти трохи далі, ніж досі дозволяв ціпок. Хоч на метр, на півтора, дрібними кроками - за межі власних можливостей, якими вони здавались вчора...
Я буду вільною...