Сьогодні я прогавила єдиний за цілий рік офіційний привід спати до схочу. Австрійці, виявляється, також переводять час 2 рази на рік, як і країни колишнього срср. І, хоч вчора ми були неодноразово попереджені про цю подію, але таки примудрились прийти і вимагати сніданок на півгодини раніше, оскільки були переконані, що запізнюємось. В їдальні вже гомоніли американські діти, я наївно вирішила що вони чекали на нас щоб розпочати свій сніданок.
Але те, що вставати наступний тиждень ми будемо на цілу годину пізніше, ніж зазвичай - страшенно потішає.
До речі, коли дівчата повернулись вчора із Зальцбурга, я дуже зраділа. Було враження, наче ми місяць не бачились.
Як виявилось, вони проїхались туди і назад дуже дешево - лише за 6 євро замість 30ти. Їм попався дуже милий (ось ще один доказ того, які все-таки милі австрійці) водій їхнього місцевого поїзда - це щось на зразок наших вузькоколійок, яких я в Україні не бачила вже багато років. Так от, цей милий чоловік підказав дівчатам, що вони можуть купити груповий проїзний квиток, який діє протягом одного дня. Надя одразу розповіла мені про це, а дівчата навіть боялися - а раптом я сильно засмучусь )) І навіть зогляду на цю новину, я аніскільки не шкодую про те, що не відвідала батьківщину Моцарта, думаю що зроблю це наступного разу, коли буду в цих краях
Зі слів Надюші і Олесі, справдилось моє припущення що Зальцбург дуже подібний до Ужгорода.
А прокинулась я від того, що під вікном мукала корова . Наші улюблениці переїхали до нас поближче. Я все життя прожила в місті і ніколи не любила молоко, але з запахом корів, їхніми голосами в мене пов"язані спогади про дитинство, в якому я щоліта жила у дідуся в селі... Люблю відчуття легкої ностальгії