Так я вже казала що життя - неймовірно прекрасна штука?
Віка зателефонувала до Ізабель і повідомила її автовідповідач про те, що раніше 15.30 ми бути не можемо, тому якщо їй потрібно десь іти - вона може це зробити, а як ні, то ми з задоволенням чого-небудь з нею вип"ємо.
Потім ми пішли до магазину. Я просто обожнюю австрійські магазини. Продавщиці дуже привітні, але не нав"язливі, не потрібно сдавати сумки, не потрібно речі розносити на їхні місця - якщо щось не підійшло - просто вішаєш поруч примірочної. В речі, яка тобі сподобалась - можеш ходити по всьому магазину, дивитись у дзеркала, аж поки не зрозумієш, чи хочеш ти її брати, чи ні. І навіть це не ще не все. Придбавши річ, можна її повернути протягом двох тижнів - якщо не зовсім подобається.
Я придбала кепі - не дуже дешево, але в Україні вже два рок не можу знайти, маєчку і сукню на джинси! Це просто моя мрія, і дуже дешево. Просто не віриться, що речі можуть так дешево коштувати...
І я відкрила в собі щось нове - я таки шопоманка. Скоріше стала нею тут. Я дві години без перерви щось міряла і не зупинилась би ще довго, якби не бідолашна Вікторія, яка страшенно нудьгувала і весь час виходила на свіже повітря.
До речі щодо Віккі. Мені варто бути поблажливішою до людей. Вона мила дівчина. А в кого немає комплексів? У мене також є. Ми чудово поспілкувались цей час.
Тепер я знову повернулась до свого залізного друга. Точніше до Надюшкіного, але сьогодні він дружить зі мною, поки Надюшка блукає Зальцбургом.
Лептоп - нагальна потреба.
Вчора вночі приїхали американські тінейджери - якісь майбутні лідери - на свій сімпозіум. Обожнюю безпосередність американських дітей. Щойно вони ходили в гори, повернулись бруднючі, не закрили за собою двері, сміються, почали зі мною розмовляти - я прямо згадала старі добрі часи в Teen missions int'l